Пані Язикатої Хати 2 - Ялинка Ясь

-Іди до мене, - Митя згріб її в оберемок, вмостив у себе на грудях, ласкаво погладив по голові і сказав, - я б теж хотів цього найбільше у світі. Проте, якщо хоч крапля істини є в словах Миколи, це було б безвідповідально!

-Чому?

-Якщо ти остання Свирянка, відмовившись від обряду, ризикуєш прогнівати богів. Мені ще дід казав, що найстрашніше, що може статися, – повернення богів!

-Чому?

-Навіть моїх убогих знань історії вистачає для розуміння, що було, коли вони правили світом.

-А що було?

-Повний безлад! Боги ніколи не ладнали між собою! Їх же дуже багато було! Вони постійно сварилися, воювали, силою мірялися! А наслідки - людям.

-Ого...

-Тому, коли вони пішли, народ, нарешті, зажив спокійно.

-А як саме вони «пішли»?

-Дід казав, це свого роду сон, але боги піднімуться, якщо в них виникне потреба, а цього допустити не можна. Дід вчив мене правити мудро, щоб ніхто не образився, та не пішов носити жертви Перуну, скаржачись на мене і вимагаючи відплати.

-А хто може на тебе поскаржитися?

-Багато хто. Є ще люди, які моляться богам. Відьми можуть, магічні істоти.

-Що ти такого можеш зробити, щоб вони почали скаржитися?

-Злетіти з котушок від усвідомлення власної сили і насилати повені, гробити врожай, знущатися.

-А якщо я відмовлюся від того обряду, боги образяться і прийдуть мене карати?

-Хто їх знає, ризик є. Вони й змусити можуть.

-То якщо все це правда, ми всі будемо змушені підкоритися, не тільки я.

-Так, нам теж нічого не залишиться, окрім як змиритися з присутністю один одного.

-Мітя, але ж це -  жах!

-Угу.

-Побиваєте один одного. Та й мене до купи.

-Тобі нічого не загрожує. Тебе ніхто і пальцем не чіпатиме. Хіба не бачиш, як ставляться?

-Ой! Гор особливо! – пирхнула.

-Він теж. Бореться сам із собою, нас би на частини порвав, а на тебе молиться, - Мітя спохмурнів раптом, з ліжка схопився.

-Ти чого?

-Повернутись треба! – сказав стурбовано, – Микита на межі моїх володінь, тебе кличе.

«Біда на біді, бідою поганяє»

Замість зіпсованої сукні Мітя видав Стьопці свій черговий спортивний костюм та кросівки.

-Якщо й далі так піде, у тебе скоро одягу не залишиться! – приговорювала Стьопка, одягаючись.

-Не хвилюйся, мені приємно! - Мітя цмокнув її в потилицю.

-Що там могло статися? Сподіваюся, з моїм будиночком все добре?

-Ти відчула би, тут щось інше.

За кілька хвилин вони вже стояли біля річки, неподалік будинку Степанії. Микита занепокоєно метався берегом, та побачивши Свирянку і водяника, поспішив на зустріч. Їх спільну появу та вбрання Стьопки не прокоментував.

-Степаніє, я за тобою! Антон вмирає!

-Як вмирає?! - вигукнула жінка.

-Запалення легень, лікарі побоюються, що надто пізно звернувся…

-О, Боже! Ні!

-Він просив покликати тебе, пішли? - Микита сам на себе не був схожий, занадто блідий, руки тремтіли.

Стьопка, в стані повного шоку повернулася до Міті, але не встигла й рота відкрити, як він сказав:

-Іди, Панні, тільки подзвони мені потім, я хвилюватимуся! - схилився і на мить міцно притис до себе, - Микито, якщо я можу допомогти…

- Добре, дякую!

-Степаніє, - почав Микита, як тільки вони сіли в його автомобіль і рушили у бік маєтку Грізного, - я сказав не все.

-Що ще, Микито?!

-Я нічого не говорив раніше, бо вважав, ще не час і що Антон повинен сказати сам, але…

-?

-Коротше, він не проста людина!

-Господи… І чому я не здивована? – вигукнула Стьопка.

-Не в тому сенсі, що він не людина... Просто... загалом у нього є деякі здібності, про які він не знає.

-Це як так?

-Ти будеш сміятись…

-Сміятися? Останнім часом мені хочеться багато чого, але, точно, не сміятися!

-Я теж не знаю, які у нього здібності!

-Здається, я заплуталась... У Антона є деякі здібності, але ти не знаєш які?

-Не знаю.

-А хто знає?

-Вогневик твій, швидше за все, знає!