Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук

— В себе вдома, рідний. Поглянь, це твоя кімната... — я широко посміхаючись, гладила обличчя бея.

— А ти? Ти ж не сон? Ти справді тут?

— Певно, не сон... Я з тобою, любий...

— Як ти опинилася тут?

— Прийшла. А може прилетіла, — я міцно стиснула його руку.

— Я боявся, що твій голос мені здається... Я так радий, що ти пор...

— Чшшш, не говори так багато. Відпочивай, я з тобою, — перебиваю його, щасливо посміхнувшись.

— Батько, — юнак здавлено прошепотівши, оглянувся.

— Я тут, синку... Все добре, — Селім щасливо посміхнувся... Арман кволо всміхнувся лише кутиками губ і приплющив очі. На кілька хвилин ми так і завмерли на місцях. Селім стояв біля ліжка, а я сиділа поруч з юнаком. В якусь мить мій красень почав важко ковтати слину. Я хутко побігла до столика, взяла склянку і налила води. Потім, підтримавши голову коханого, допомогла йому попити.

— Дякую... — шепотів він, поглянувши на мене закоханими очима.

— Чшш, тихо-тихо...

— Селіндж... — більш наполегливо мовив він.

— Що? — підняла брову.

— Пам'ятай завжди, я дуже тебе кохаю.

Я ніжно посміхнулася, відставивши склянку на столик.

— Я піду до себе, — хитро посміхнувся Селім, розуміючи бажання сина залишитися з коханою наодинці. — Селіндж, ти ж залишишся?

— Звісно. Відпочивайте, Паша... — я теж посміхнулася. Зачекавши, коли він покине покої, миттю підбігла до любого, нахилилась над ним і ніжно торкнулась його вуст своїми. Потім зручніше сіла, краще його вкривши, та, взявши руку, ніжно мовила:

— Я теж дуже тебе кохаю... Ти маєш одужати, чуєш мене? Ти одужаєш! Зобов'язаний!

Він ледь всміхнувся:

— Не хвилюйся про мене... Я не покину тебе...

— Ти знаєш, хто міг це зробити? Маєш припущення? Кажи "так" або "ні", не напружуйся...

— Ні... Люба, не знаю...

— Нічого, все буде добре... Відпочивай... — на моїм серці було тривожно та Арману я не показувала цього...

— Селіндж... — знову почувся стишений хриплий голос коханого. — Не йди...

— Я нікуди не піду. Буду поруч, любий. Завжди буду поруч... Відпочивай, я берегтиму твій спокій... — посміхнувшись, я скинула з себе шаль та лягла поруч з коханим. Він схилив голову до мене, рукою легко підтягуючи мене до себе. Пригорнувшись до юнака, я прошепотіла:

— Відпочивай... Все буде добре... Дуже болить рана?

— Ні, коли ти поруч, — ледь мовив він і прикрив очі, міцніше обійнявши мене здоровою рукою. Хворе плече було з іншого боку.

Більше ні слова. Ми не спали, просто лежали, розтягуючи ці миті. Хто знає чи судилось нам бути разом... Але я все віддала б, щоб засинати і прокидатись з ним. Як і він. Ми були готовими на все одне заради одного, але навіть цього виявлялося мало. Врешті Арман задрімав, я посміхалась собі, слухаючи його сонне дихання. І в ці миті мене зовсім не цікавило те, що скажуть інші. Я б порушила усі і кожне правило заради нього, власне, вони для цього й створені...