Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук

— Не хвилюйтеся, Валіде. Я все зроблю, не підведу вас.

— Я знаю, доню. Ти схожа на мене... Пам'ятай, ти — Селіндж Султан, ти ж моя дочка. Ти сильніша від мене. Все буде добре. Ти впораєшся... — ніжно посміхнувшись, вона спостерігала за тим, як я поцілувала їй руку та приклала до свого чола. Тоді обняла мене і сіла в карету. Дорогі мені люди скоро зникли за горизонтом. Вони поїхали, я лишилася. Вперше лишилася сама. Морозець пробіг по моїй шкірі, немов передчуття чогось поганого... На зло або навпаки на щастя, в ту мить не було поруч навіть моєї свити.

— Не сумуй. Ви скоро побачитеся... — позаду почувся до болю рідний голос. Я розвернулася й побачила рідне обличчя Армана.

— Не так скоро, як хотілося б... Ти колись воював, не маючи уявлення як здобути перемогу?

— Завжди, Султано. А ти?

— Важко сказати. Мені страшно, Армане. Навіть не уявляєш, наскільки. Я ніколи досі не розлучалася з Мурадом і Валіде. Ми завжди були поруч... — зітхнувши, я поглянула на юнака.

— Не бійся, я з тобою. Щоб не сталося, я не покину тебе. Разом пройдемо крізь усі випробування. Не треба боятися. Ти — усе, що в мене є.

Я ніжно посміхнулася:

— Я знаю, що хотіла мені сказати та ворожка, яку ми з тобою зустріли на ринку...

— Що ж? — юнак підняв брову.

— Треба довіряти серцю, а не розуму. Моя сила — в близьких людях. Тому мені треба їх берегти. Якщо вони будуть поруч, то ми пройдемо через усі випробування. Як чудово, що ти в мене є. В тобі моя сила... — ми обоє легко посміхнулися та повільно рушили садом. — Чому мовчиш? — запитала я через кілька хвилин тиші.

— Я не люблю слова, ти ж знаєш. В них мало істини і почуттів. Я ціную вчинки, — він міцно стиснув мою руку. — Не виразити, як я щасливий бути поруч... Знаєш, іноді шлях зовсім не яскравий і легкий. Часом доля робить такі сюрпризи, що важко встояти на ногах. Але коли ти поруч — я не боюся падати, бо знаю, що твоя присутність допоможе мені встати... Ти теж не бійся, Селіндж... Сьогодні був важкий день, так?

— Жахливий... — я важко видихнула.

— В тебе червоні очі... Ти плакала?

— Краще не питай...

— Хто образив тебе? Скажи мені, люба! — ніяк не заспокоювався коханий.

— Ти нічого не зробиш... Та клята Мегей! А ще Гюльчічек Султан. На святі так посварилися... А ще Валіде стало погано... Ох, Армане, вкради мене. Забери звідси...

— Я б украв, але ти сама не погодишся...

— Так, правда... Не хвилюйся про мене. Усе не так погано...

Він легко притулив мене до себе, я ж, наче маленька дівчинка, ледь не розплакалася. Так хочеться поплакати, коли тебе жаліють...

— Мені час повертатися. Не можна, щоб нас бачили разом...

— Розумію... — трохи сумно озвався юнак. Потім посміхнувся мені та кивнув головою. — Більше не сумуй! Покажи їм всім, хто тут головний! — весело озвався коханий. Я посміхнулася та поквапилася піти з саду. Як враз, дивний звук, немов хрипкий крик, змусив мене зупинитися і нервово оглянутися. Те, що я побачила кинуло мене в паніку. Поранений стрілою Арман падав на землю, а з його рани на плечі капала кров, що миттю просочилась через каптан та була помітною навіть мені здалеку.

— Армаааннееее! — несамовито заверещала я, побігши до коханого. Сльози застилали мені дорогу, а я, не в змозі пробігти кілька кроків, падала, вставала і знову бігла... Врешті дібравшись до милого, опустилася на коліна біля нього й підтримала його голову. Мутні очі востаннє глянули на мене та зачинилися.