Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук

Близився ранок. Варто сказати це був найкращий світанок в моєму житті, адже зустріти його судилося з коханим. Хай і пораненим, слабким, безпомічним, але таким рідним... Я не спала, не могла заснути, хоч ця домашня сімейна атмосфера так манила мене поринути в щасливий сон. Я воліла б прожити саме так своє життя, та чи судилося? Адже я дочка Падишаха, сестра спадкоємця трону... Та зараз не про те. Сонце осяяло першими далекими промінчиками місто, заглянувши у кімнату. Для мене сонце зійшло в серці в ту мить, коли я відчула легкий поцілунок на своїм волоссі. Піднісши голову, я ніжно посміхнулася.

— Доброго ранку, кохана, — медом роздався його хриплий, але на відміну від учорашнього більш бадьорий голос.

— Як ти себе почуваєш? Скажи, що тобі краще... — я благально поглянула на нього. Він слабо посміхнувся:

— Як може бути інакше? Ти — мої ліки. Ти поруч, це додає мені сил.

— Я серйозно, рана болить?

— Усе добре, не хвилюйся про мене, Селіндж... Трошки відпочину і буду, як новенький.

— Ловлю на слові, — я посміхнулася і слухняно пригнула голову до його плеча, як те веліла мені наполеглива рука коханого. За кілька хвилин у дверях почувся стукіт, а потім вони легко відчинилися. Селім Паша стояв перед нами, милуючись. Чомусь я вирішила, що зайде служниця, тому залишилася лежати, навіть не помітивши батька коханого.

— Доброго ранку, — почувся його теплий голос з порцією посмішки. Я злякано підстрибнула та кинулася вставати, але Паша зупинив мене.

— Не вставай, мила. Армане, синку, як ти?

— Чудово, батьку, — тихо мовив юнак, прикривши очі, наче задоволений кіт.

— Я бачу. Звісно, Селіндж поруч, чого тобі ще бажати чи не так? — хитро посміхнувся чоловік.

— Вже ранок.. Мені час повертатися в Топ-Капи... — я зітхнула.

— Може поснідаєте хоч? — посміхнувся Паша.

— Дякую, але немає часу... Потрібно повернутися в палац. Ніхто немає знати, що я не ночувала вдома...

— Ти вже йдеш? — Арман відкрив очі, дивлячись на мене.

— Потрібно йти. Одужуй, я молитимуся за тебе, — нахилившись, я ніжно поцілувала коханого. Він посміхнувся мені:

— Не приходь. Я одужаю, обіцяю тобі. Одужаю і сам прийду до тебе. Немає нічого, чого б я хотів більше, ніж бути поруч. Але ризикувати тобою не стану. Ти — Султана, чекай на мене в палаці, — я провела рукою по його щоці та встала з ліжка. Одягнувши шаль та плащ, поглянула на юнака.

— Одужуй, милий...

— Будь обережною. А в гаремі...

— Чшш, коханий. Я тепер знаю, що робити, — загадково посміхнувшись, я рушила до виходу.

— Селіндж, — його голос зупинив мене. — Я кохаю тебе... — він звучав тепло і лагідно. Ніжно посміхнувшись, я поцілувала юнака ще раз та хутко покинула кімнату.

— Я проведу Султану, — Селім Паша вийшов за мною та провів мене до карети, де попрощався і подякував за Армана.

***

Дільруба виконала свою обіцянку і я безпроблемно дібралася власних покоїв непоміченою. Прийнявши хамам і одягнувши свіжу сукню, тут же направилася до покоїв своєї рятувальниці. За хвилину я стояла перед її дверима, а ще за мить — у покоях. Побачивши мене, жінка зіскочила з місця та кинулася назустріч:

— Селіндж, ти повернулася! Усе добре? Тебе ніхто не бачив?

— Наче б то, ні. Султано, я безмежно вам вдячна. Якби не ви...

— Розказуй хутчіше, як там Арман? — кадина потягнула мене до дивану.

— Він був непритомний. Моє серце ледь не вирвалось, коли я побачила його таким. Але зараз уже все добре. Він прийшов до тями. Загрози життю немає.

— Слава Аллаху, — посміхнулася чорнявка.

— Султано, я маю до вас ще одну розмову... — жінка здивовано підняла брову, коли я загадково оглянулася:

— Яку ж це?

— Мегей... Те, що я чула, правда? Вона знову ображає вас?

— Забудь за неї... Вона просто нахабна наложниця. Не сварися з Султанами через неї...

— Ну ні, так не піде. Султано, не можна недооцінювати ворогів. Вона знищила мою Валіде в очах Володаря. Кому досі це вдавалося? Мама просила залишитися, то батько відмовив. Все через Мегей. Якщо знищила Аміру Султан, думаєте, вас пошкодує? Вона прагне влади. Не сьогодні, то завтра завагітніє, народить сина і знищить наших Шехзаде. Відкрию вам секрет: я залишилася в столиці, давши обіцянку, відвести лихо від Мурада і Ердогана. Але я сама не впораюся. Мені потрібна ваша допомога. Ми на однім боці, в нас спільні цілі, Султано. Разом ми переможемо усіх... — я говорила чітко і впевнено. Дільруба ж лише хитала головою, лякаючись моїх слів.

— Що ти пропонуєш? Селіндж, я щаслива, що ти розумієш нашу силу у єдності, але я не знаю до чого ти хилиш. Убити Мегей? Гюльчічек Султан? Я не хочу війни, ти знаєш це...

— Ми нікого не станемо вбивати! Я маю план... Ми не сваритимемося, просто усунемо Мегей і віддалимо Гюльчічек Султан. Заради наших Шехзаде! Султано, є Мурад і є Ердоган. І вони брати. Коли на престол зійде один — інший залишиться живим, правда ж? А якщо з'явиться інший спадкоємець від третьої жінки, ця ідилія буде зруйнована.

Якусь хвилинку Дільруба мовчала, потім підняла свої чорні, мов ніч, очі:

— Ти обіцяєш, що захищатимеш моїх дітей, як Мурада, якщо зі мною щось станеться? Обіцяй мені, що при владі Мурада, Ердоган залишиться живим, а Сафіє не виявиться в засланні.

— Обіцяю вам. Я не дозволю, аби й волосок впав з їх голів. Хоча і без цієї умови, я б не дозволила, щоб їм щось загрожувало. Та й Мурад любить брата і сестру.

— Мурад любить. А Валіде Аміра Султан не прийме ніколи. Ти захистиш моїх дітей?

— Присягаюся вам. Віднині безпека Шехзаде Ердогана та Сафіє Султан буде моєю ціллю. Я прикладу максимум сил, аби уберегти їх.

Дільруба полегшено зітхнула та накрила мою руку своєю.

— Ну що ж, покажімо рабині на ім'я Мегей її місце в Султанаті.

Я задоволено посміхнулася.

— Зробимо ось що....

***

Минуло три дні. Здається, маленька фраза. Написали її і не видно. Але ж скільки подій, скільки емоцій, скільки таємниць... Однак в цей же час у цьому ж прекраснім місті був куточок тепла, добра і затишку — будинок Селіма Паші. Тут на подушці юного Армана досі відчувався трояндовий запах його коханої Султанші, що зводив юнака з розуму. Та ніч, коли вона була поруч, не покидає його ні на мить. То було щастя: заборонене, неможливе, але таке бажане, таке потрібне! Ну як, скажіть, як людина водночас може бути і отрутою, і ліками? Вона була алкогольним напоєм, від якого він п'янів; ангелом, якого обожнював; маленькою дівчинкою, яку любив рятувати від її ж страхів; імператрицею, яку поважав і слухав та нарешті єдиною неповторною коханою жінкою, котру бажав бачити матір'ю своїх дітей і своєю, лише своєю, дружиною.