Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук

Моє серце самовільно стиснулось від цих слів. А він же лише нахмурив брови, хвилюючись, що я ніяк не можу зрозуміти того, що для нього так важливо просто бути поруч. На моїх очах знову забриніли сльози:

— Я не заслуговую такої вірності.

Він же лагідно посміхнувся:

— Звісно, ні. В житті взагалі мало справедливості, — Арман широко посміхнувся, багатозначно кивнувши головою. Цими жартами він іноді нагадує мені Мурада. Не дарма люблю їх обох так сильно. Я посміхнулася, кинувши на нього лукавий погляд. Потім знову зітхнула:

— А як же море, Армане? Ти втратиш його, залишившись зі мною...

— Ти — моя пристань, — така смілива констатація факту зовсім не здивувала мене. Я посміхнулася, розуміючи, що колись мріяла почути такі слова. А він на мить задумався про щось. Потім поглянув на мене. — Втечімо, Селіндж? Байдуже куди. Туди, де нас ніколи не знайдуть.

Я всміхнулася:

— Не можна... Я не покину Мурада і свій народ. Пробач...

— Я знаю, — Арман ніжно поправив мій локон чорного волосся, провівши рукою по ньому, та врешті просто взявши мою руку.

— Чому ти не сказав мені, що син Селіма Паші? Усі знають його ім'я...

Я піднесла брову, адже це питання вже давно цікавило.

— Що з того? Цього все одно замало, аби нам бути разом., — в його голосі вперше відчувався чіткий біль. Я опустила очі. Враз у моїй пам'яті прозвучав голос любого: "Рідна, просто тримай мою руку міцніше — це все, що я прошу в тебе."...

— Я не відпущу твоєї руки, обіцяю...

У серці Армана забриніло тепло, немов хтось розпалив там вогнище. Так простими словами склеюються шрами в душі. Саме в цю мить з-за повороту з'явилась постать Шехзаде Мурада.

— Ось ви де? А я вже стомився вас шукати... — очі мого брата сяяли. Він, як ніхто мав би розуміти нас, адже їх почуття з Мелійшах саме розквітали. Нам було не відомо про те, що певну частину нашої розмови Шехзаде підслухав. Арман одразу ж поклонився та відійшов від мене на крок зовсім непомітно. Мій брат підійшов ближче.