Бунтівник та аристократка - Крістіна Логоша

— Я божеволію від твого запаху. Раніше, ти мене так не хвилювала, синьокрова.

Маріса вхопила зубами за вушка ключа, що стирчав зі штанів. Ще трохи – і він буде у нас.

Ерік поцілував мою шию, я гидко скривилася, немов сталося мерзенне, що могло статися в житті.

Клацнувши зубами і повернувшись у рукав, Маріса вклала ключ у мою долоню. З усієї сили я вдарила Еріка потилицею по переніссю. Він скрикнув і схопився за носа, з якого потекла кров. Звільнившись, я побігла стрімголів до бар'єру, щоб вибратися за огорожу. Якщо я перейду його, то Ерік, залишившись без ключа, не зможе мене дістати.

Свобода була зовсім близько, коли сильні котячі лапи повалили мене на землю обличчям у багнюку. Ключ упав у траву, всього за кілька метрів від волі.

Миттєво перетворившись на людину, він перевернув мене обличчям до себе, притискаючи до землі вагою свого тіла. В його очах горіло диявольське полум'я. Мені стало страшно.

- Цього разу ти не втечеш від мене.

- Відпусти!

— А як не пущу?

- Крістоф з тебе шкуру живцем зніме!

— Не зніме, він не повірить тобі. Ми вже це проходили, – він смакував кожне слово.

Але удача вислизнула з його рук.

— Мені, може, й не повірить. А як щодо свідків?

Двоє робітників чомусь прогулювалися лісом. Я була дуже вдячна цим хлопцям. Вони вже почали звертати на нас увагу.

Виблискуючи злим поглядом, Ерік відпустив мене. Вставши на ноги я майже побігла до рятівного замку.

Я забігла всередину і сперлася об стіну, перевівши подих.

— Якби я мала долоні, я б поплескала, — парирувала Маріса. — Тобі треба дати нагороду за найхудожнє падіння.

— Твої ідеї не кращі. Одне зачароване печиво чого варте.

- З печивом все було чудово. Хто ж знав, що ти жаліслива?

— Все одно це було неправильно!

- Знаєш. Розбирайся зі своїми залицяльниками сама. Мені абсолютно байдуже, де ти живеш і як. Моральний аспект мене не цікавить, головне, щоб тіло було здорове.

Вона скривджено сповзла з мого плеча і поповзла в напрямку будівельних робіт. Хоч я і сердилась, мені не хотілося, щоб з нею щось трапилося на реставрації. Я пішла за нею.

У мовчанні ми майже дійшли до головної зали, але біля парадних дверей натрапили на Альберта.

- Доброго дня, фрау Йєнсен.

— А чи він добрий? — пирскала отрутою Маріса, все ще кидаючи на мене погляд.

Мабуть, професор відчув наші тертя і трохи зам'явся.

— Професоре, — почала самка пітона, — а що ви знаєте про демонів?

- О! Це одне з моїх улюблених питань. Є теорія, що багато мільйонів років тому магічний імпульс, який створив наш всесвіт.

- Ні, професоре. Так далеко мені не треба. Уявімо, що в людину вселився демон. Як його дістати?

- Це неможливо.

- Чому? — вклинилася я в їхню розмову.

— Демонів не існує. Вони зникли, як і динозаври.

— Але якщо припустити, що таке можливо. Чи є у вас якась теорія, як звільнити людину від демона?

— Знаєте, 1932 року в одному шотландському містечку стався цікавий випадок. Один рибалка твердив, що його захопив демон. Його вважали б за божевільного, якби сила його магічних здібностей не зросла до неймовірних висот.

- І що сталося далі?

- Зібрався консиліум. Його почали спостерігати. Іноді особистість демона захоплювала його, інколи ж повертався і сам носій. Це було нереальне відкриття. Жаль, що мені не вдалося застати його.

- Чому? - Запитала я заворожена інформацією.

— Йому вдалося втекти, і на першому ж перехресті він потрапив під колеса вантажівки. Наприкінці написали, що страждав на шизофренію. Абсурд! Я впевнений, що там було справжнє підселення.

— А ця людина не казала, чому цей демон потрапив саме до нього?

— Він казав, що випадково потривожив якусь реліквію, і тепер демон прокинувся і хотів отримати його тіло. З цього я зробив висновок, що демони не можуть існувати в нашому світі у справжньому образі.

— Ви не знаєте, як звільнитися від демона?

Альберт потер свою лисину, явно спантеличений моїм запитанням.

— Є лише теорія. Якщо хочете, я маю велику бібліотеку праць на тему демонології. Можу вам їх принести.

— Я хотіла б на них подивитись, — відповідаю професору.

- Добре. Завтра підберу вам кілька дисертацій, — Альберт зрадів моїм інтересом до його роботи.

Задоволений, він зник з поля зору. Маріса спантеличено подивилася на мене.

- Що? – запитала у фамільяра.

— Оце правильний підхід. Не тікати від проблеми, а вирішувати її. І між іншим…

Відчуваючи, як темрява тягне мій погляд, а рецептори немов переносяться в іншу реальність, а пробурмотіла: