Несподіване весілля - Ксана Рейлі

— Вау! — вражено сказала Аріна, розглядаючи мене. — Ти маєш прекрасний вигляд. Упевнена, що твій чоловік буде вражений.

— Мені байдуже на його реакцію, — сказала я та скривилася. — Не впевнена, що він взагалі зверне увагу на мій вигляд. Гордій і так роздратований, бо йому доводиться виконувати завдання, щоб дізнатися адресу, де буде вечірка.

— Як ти взагалі це придумала? — Аріна засміялася. — Твоїй фантазії можна позаздрити.

Сестра підійшла до дзеркала, поправляючи своє світле волосся. На ній теж була сукня чорного кольору. Узагалі всі мали прийти в такому кольорі, адже я вирішила, що таким буде дрес-код.

— Ну, усе! — я легко штовхнула Аріну в плече. — Поїхали в ресторан.

— До початку вечірки ще дві години.

— Мені треба перевірити, чи все готово. До того ж Гордій може повернутися, а я не хочу, щоб він побачив мене завчасно.

Аріна закотила очі, але все ж погодилася. Ми вийшли з будинку й одразу ж сіли в її автомобіль. Добре, що хоч вона вміє водити. Сестра ввімкнула наші улюблені пісні, і ми всю дорогу підспівували Тейлор Свіфт та Кеті Перрі. Хоч у чомусь наші з нею смаки співпадали.

Згодом ми зупинилися біля того палацу, де мала бути вечірка. Тут усе було таким вишуканим та панським, що гостям точно сподобається. До того ж мені справді хотілося вразити Діну Забелло. Я ще раз перевірила меню на наявність усіх страв, переконалася у тому, що алкоголю достатньо для вечірки, а ще поговорила з музикантами. Сьогодні у нас було щось схоже на бал, тому вони мали грати сучасні пісні, але у класичному стилі. Я бачила декілька їхніх виступів в інтернеті. Вони мені настільки сподобалися, що я навіть не сумнівалася, коли домовлялася з ними про цей захід. Усі столики були красиво засервіровані в чорно-білих тонах, а на кожному з них стояла свічка темно-фіолетового кольору з сушеними пелюстками троянд.

Я знервовано стукала ногою, дивлячись на годинник. Уже була майже шоста, а це означало, що гості зовсім скоро мали з’явитися. Від думок мене відірвала Аріна, яка сказала, що вже хтось приїхав. Я підійшла до входу, щоб зустріти гостей. Гордій поки, здається, не впорався зі своїми завданнями, тому довелося давати собі раду самостійно. І байдуже, що я майже нікого з цих людей не знала. Спочатку приїхала якась пара, яку я бачила раніше на весіллі. Вони привіталися зі мною, а тоді хостес провів їх до їхнього столика. Так було й зі всіма іншими гостями.

— Усе так красиво! — сказав дідусь Гордія, розглядаючи приміщення. — Це ти так постаралася?

— Довелося трішки зайнятися організацією свята, — відповіла я та усміхнулася.

— Мені подобається, а ще... Трохи дивно, що дрес-код саме в чорному кольорі, але це дозволило мені не заморочуватися над своїм образом.

Я засміялася, і чоловік теж усміхнувся. Ох, він мав надзвичайний вигляд у своєму чорному костюмі зі сріблястими застібками. Гордій-старший витягнув з кишені круглий годинник з довгим ланцюжком. Це було наче з тих старих американських фільмів.

— А де ж іменинник? — зацікавлено спитав він, глянувши на мене.

— Запізнюється, — відповіла я і усміхнулася. — Насправді він повинен виконати декілька завдань, перш ніж дізнатися адресу цієї вечірки. Я підготувала йому невеличкий квест.

— Цікаво, Поліно, цікаво.

Чоловік задоволено кивнув і, щиро усміхаючись, попрямував до свого столика. Уже всі гості встигли з’явитися, а Гордія досі не було. Я вийшла на вулицю і зупинилася на останній сходинці. Чомусь злякалася, що він вирішив підставити мене й не прийти. Йому ж байдуже, а мені довелося б виправдовуватися перед гостями. Цікаво, на якому саме етапі квесту він це зрозумів?

Я знервовано ходила спочатку в один бік сходинки, а потім в інший, аж поки не помітила його автомобіль. Це змусило мене полегшено видихнути. Ну хоча б не доведеться пояснювати гостям відсутність винуватця свята. Я все ще стояла на верхній сходинці, спостерігаючи за тим, як упевнено Гордій вийшов зі свого автомобіля. Я мигцем оглянула його тіло у цьому неймовірному чорному смокінгу. Мені аж стало гаряче, тому я помахала рукою перед обличчям.

 Хлопець зупинився біля нижньої сходинки та уважно подивився на мене. Я трохи знітилася від його погляду, але все ж почала спускатися вниз, підтримуючи шлейф сукні. Він не відривав свого погляду від мене, а коли я майже підійшла, простягнув мені свою руку. Я мило усміхнулася йому та все ж прийняла її. У моїй голові чомусь з’явився момент, коли Роуз спускалася сходами до свого Джека на палубі «Титаніка». Він так заворожено дивився на неї. Майже, як і Гордій щойно на мене.

— Ти мало не запізнився, — сказала я, коли зупинилася на одну сходинку вище від нього.

— Ти змусила мене кататися по всьому місту, Поліно! Спочатку в один кінець за цим смокінгом, а потім в інший за цими... — Гордій скривився й опустив погляд на свої руки. — Рукавичками?

— Ну, це ж ніби бал, — пояснила я. — І ти зараз схожий на якогось графа, чи щось таке.

— І чому ти в чорній сукні? — спитав він, піднявши одну брову. — Я думав, що ти жартувала про похорон.

— Ну, чорний — це не обов’язково траур. Цей колір вже давно став базовим, і він завжди свідчить про відмінний смак. До того ж на цій сукні ще є білий бант.

Я швидко обернулася, показуючи йому свою спину. Потім я знову розвернулася обличчям до нього.

— Тобі личить, — пробурмотів хлопець.

— Хм, дякую. Від тебе більшого не дочекаєшся, Гордюша. Ти приніс квіти?

Він підняв іншу руку, у якій був невеликий букет темно-фіолетових троянд. Дістати їх — це було одним з його завдань.

— І навіщо ці квіти? Я всі квіткові магазини об’їздив, щоб знайти їх.

— О, це мені! — відповіла я і забрала букет. — Я вирішила скористатися моментом, бо ти ж ніколи не даруєш мені квітів.

— Добре, — буркнув він та почав ритися у внутрішній кишені піджака. Гордій витягнув невеличкий шкірний футляр. — Що це? І навіщо воно мені?