Олександр. Її монстр - Влада Калина
- Я все зрозуміла. Сейф зачинений. Картини під відеонаглядом. - Жінка спускалася зі мною по східцях. - Цим зазвичай Олег займався.
- Ви Іванівна не хвилюйтеся, про сейф подбає охорона, а ви дозвольте жінкам з клінінгової компанії прибрати вашу кухню.
- Але ж…
- Я знаю, що ви туди нікого не пускаєте і робите все самі, але я б радив вам відпочити.
Ми спустилися до кухні, в двері якої виходив Валентинович, з пирогом в зубах.
- Євген Валентинович, - привітався з ним потиснувши руки. - Ти чого такий брудний?
- В яму впав. Ці кляті виродки ям понаривали в лісі.
- Дістали! - виласявся я.
- Покійний твій дід, хотів загородити все парканом і зробити заповідник але не встиг. Помер.
- Я знаю. Я вже цим займаюся… Доречі, поїхали до лісу, покажеш де ті ями. Будемо засипати…
- Їдемо. Хлопці вже там.
***
З лісу я повернувся під вечір. Знаючи те, що Віолетта поїхала, а за Анжелікою приглядає Іванівна, я був спокійний. Здавалося вже нічого не завадить побути нам наодинці, і я вже й обдумав всі слова, які хотів сказати. Поки повертався з лісу, подумки прокручував розмову з Анжелікою, і те, як я їй буду у всьому зізнаватися. Але…
Біда не приходить одна. А вона і не прийшла - вона прилетіла… Точніше, прилетів.
- Що ти тут робиш?! - Запитав здивовано я, побачивши батька біля сходів. Ще його тут бракувало! Боже!
- Привіт ... синку! - ві засміявся і кинувся обіймати мене. Неначе сто років не бачив.
- Чому ти не зателефонував, що прилітаєш, я тебе зустрів би? - я був радий бачити батька. Він розглядав мене ніби забув, як я виглядаю. Ну, звичайно, адже не бачилися майже рік.
- Хотів зробити сюрприз.
- Він тобі вдався, - невдоволено відповів я. - Ти сам?
- Сам. Ти ж недолюблюєш мою дружину, та й літати їй не можна, вона знову вагітна.
- Вітаю. - Його дружину я ненавидів, а їх доньку Настю обожнював. Вона моя молодша сестричка, яка подарувала Руслана, кота, морську свинку.
- Дякую. Я щасливий. Хоч вже й вік не той, а відчуваю, що молодшою з кожним днем.
- Господарю!... Господарю! - кричала Івана, спускаючись зі сходів. Вона чомусь нервувала.
- Що там, Ніно Іванівно? - я відійшов від батька, і підбіг до неї відчуваючи якусь біду. Невже Віолетта повернулася?
- Анжеліки немає у вашій кімнаті. Вона зникла, - ледве вимовила вона з жахом на очах.
- Як зникла?!
- Не побачила я…
- Дідько! Може біля вольєрів ходить?
- Я вже скрізь дивилася, немає її там.
- Чорт!
- Це ви випадково не про сірооку красуню говорите? Така симпатична, з довгим світлим волоссям, худорлява, тендітна.
- Так, це вона. Ти бачив її?!
- Вона здається додому поїхала.
- Як додому?! - я хотів схопити батька за комір сорочки і душу витрясти. Що цей ідіот вже накоїв?!
- Таке щось говорила. Що її викрали, тримають проти волі. Я подумав наркоманка якась. Ти ж в мене не такий. Ти ж не викрадаєш людей.
- А може я такий! - крикнув зі злості. - Навіщо ти її відпустив? Там її брат… Ще віддасть комусь іншому. Їй не можна додому.
- Звідки ж я знав? Я думав, що то дівка за викликом. Ти ж раніше тільки з такими час і проводив.
- Це було раніше… Ладно. Забудь
- Синку, чому ти злишся? Я гадав будеш радий батькові.
- Ти не встиг приїхати, а вже все зіпсував.
- Що я зіпсував?
- Анжеліку відпустив, - тихо мовив.
- Боже. Дурдом. Я пам'ятаю, як Віолетта від тебе бігла, на східцях плакала, то тобі було байдуже.
- Ти правий батьку, до Віолетти мені байдуже, а Анжеліку я кохаю.
- Кохаєш?
- Так.
- Послухай, синку, я так хочу їсти. В літаку не їв. Може на кухні про все це поговоримо?
- Ніно Іванівна, накривайте на стіл, - я глянув на жінку.
- Вже біжу.
- Я хотів сьогодні признатись їй, що кохаю, але… Ти з нею говорив про щось?
- Та ні. Сказав, як мене звати та й все.
- Сказав як звати?!
- Так. Чому я маю приховувати своє ім'я? Я б може і ще щось сказав, але ця дівуля дивилася на мене, як на монстра якогось.
- Так, монстрів в цьому будинку вистачає. От ти мені скажи батько ... навіщо ти назвав мене на честь себе? Одного імені вистачило б цілком.
- У тебе гарне ім'я синку... і сам ти он яким красенем став. Весь у мене.
- Ти від скромності не помреш.
- Вмирати я поки що не збираюся. Адже я тільки приїхав. А де ти був у такому вигляді? Листок у волоссі.
- В лісі. Хтось капкани ставить, ями риє.
- На тебе?
- На звірів! Ти як маленька дитина батьку…
***
- До вас прийшли, - Семенович відкрив двері і увійшов.
- Хто прийшов? - перепитав я, в надії, що повернулася Анжеліка, але і Віолетта теж могла, - Знову Віолетта?
- Ні. Слава богу ця змія, як казала Іванівна, пішла і більше тут не з'являлася, - Семенович махнув рукою.
- Точно... змія, - промимрив під ніс, - Ще й яка.
- До вас якісь два хлопці прийшли... одного звати Андрій… - пояснював він.
- Зарудний?! - перебив її я аж зі стільця зіскочив.
- Здається він називав цю фамілію.
- Ця сволота тут?- розлютився. Він зловив сестру і привіз назад чи прийшов за грошима? - Ще мав нахабства з'явитися тут?! - розмовляв сам з собою. - Я зараз йому покажу який я монстр… Він його вигадав, він його і побачить.
Я вийшов у коридор, і кулею попрямував до так званих гостей. Летів сходами переступаючи через дві. Стиснувши руки в кулаки, ледве стримував себе аби не вбити його.
- Доброго дня! - сказав Андрій, стоячи біля свого товариша. Я впізнав його, це хлопець, який приїжджав у ліс за дівчиною.
"Може й другому заразом морду набити?"
Ну, не міг я дивитися на задоволене обличчя Зарудного, адже цей хлопець - це найбільша біда Анжеліки.