Олександр. Її монстр - Влада Калина

Його розповідь:

-Я й забув, що в твого батька скоро День народження. - Ми з Леонідом сиділи за столиком в його ресторані. Він зателефонував мені, щоб поговорити про це бісове свято. Ще одне бісове День народження! Вони, що зговорилися? Ох вже ця сімейка Мінаєвих.

- Про що ти тільки думаєш? Як міг забути? Мабуть та дівка в голові, так? - його блакитні очі хитро посміхнулися неначе читали мої думки і бачили мене наскрізь. - І я тебе розумію. Вона красуня.

- Не в красі щастя, - важко вдихнув я і сперся в спинку стільця. - Вона красива і душею, от тільки торочить вічно про того монстра. Боже! Я скоро з глузду з'їзду.

- То ти їй не зізнався?! 

- Ні.

- Боягуз.

- Замовкни. Порадник з тебе хріновий. Я… Чорт. Я хочу зізнатися, але не можу знайти підхід до цієї дівчини. Ну от, як їй сказати все, якщо це все так затягнулося? Ця брехня кругом, - я крутив склянку з мінералкою в руці. Трохи ми з Леонідом перебрали. А я ж обіцяв собі не пити.

- Забрихався ти брате. Ох, забрихався. - Він налив собі ще коняку. - Може поправиш здоров'я цим? Дудлиш ту мінералку.

- Ні. Я зав'язав.

- Як хочеш, - перехилив і випив до дна. - Ох. Зараз полегшає. - Дістав кусок лимона з тарілки і кинув його до роту. - Щось довго гаряче несуть. Я цим салатиком не наївся. Бісові діти. Звільню всіх. Їм пощастило, що мені недобре, а то б отримали на горіхи.

- Заспокойся. Як ти взагалі можеш їсти? Мені крім води нічого не лізе… ще правда лізуть дурні думки в голову.

- То я зараз тобі ще одну думку підкину.

- Я вже й боюся, що ти там вигадав.

- Батьку виповнюється п'ятдесят років, тож… Він вирішив не просто їх відсвяткувати, а вигадав цей дурний бал маскарад.

- Жартуєш? 

- Ні.

- А ви Мінаєви вмієте розважатися.

- Це точно. І тобі доведеться ламати голову, в якому костюмі ти прийдеш.

***

Здавалося, що гірше за мою брехню вже не буде але ж ні… Що може бути гірше за приїзд колишньої дівчини? Яка ще й встигла пересварилися з усіма в маєтку поки мене не було, і ледь Анжеліку не вбила. 

Я повернувся додому, від Леоніда, в надії, що побачу очі своєї коханої, а побачив інше. Ще не встиг поріг переступити, як почув жіночі крики:

- Господи. Ти жива? - Трясла за плечі когось Віолетта, яка сиділа на підлозі, на колінах. Кого саме я не бачив за її спиною.

Що вона тут робить?! Якого біса приперлася аж сюди?

Я ж їй чітко сказав, що між нами все скінчено.

- Дівчино, підводся. 

Вона сказала: "Дівчина?!" Невже це те, про що я подумав?!

- Що ви накоїли?! - плеснула в долоні Іванівна. Я підходив все ближче і з кожним кроком розумів все ясніше, що то за дівчина.

- Замовкни стара, краще води принеси щоб її до тями привести.

 - Що тут відбувається? - гарнув я і завмер від страху. Віолетта здригнулася і обернулася.

- Віолетта… Що з нею? - підбіг і розгублено почав намацувати пульс у дівчини на руці. - Що ти з нею ідіотка зробила? … Якого чорта тут?!

- Саша, ти прийшов. Я така рада тебе бачити. Коханий. - Хотіла доторкнутися до моєї руки але я схилився до лежачої Анжеліка щоб взяти на руки.

- Це ти її вирубила?

- Ні. Вона сам.

- Обманює. Це вона! Тут такого галасу наробила поки вас не було. - Відповіла Іванівна, яка і сама зблідла від жаху. Мабуть і їй дісталося від Віолетти. В неї жахливий характер.

- Замовкни, стара! Ця дівка сама винна. 

- Іванівна, йдіть до кімнати Анжеліки, відчините мені двері.

- ООО! То в цієї хвойди тут вже й кімната є?! Мене ти змушував спати у вітальні. Чуєш? Я з тобою розмовляю. Вона твоя нова подружка?! Це ти мене на неї поміняв?                     

- Віолетта, я не збираюся перед тобою виправдовуватися. - Ніс Анжеліку на другий поверх східцями, а Віолетта йшла позаду і невдоволено бурчала.

- Я як же я? Ти, що справді кидаєш мене?

- Я ж сказав це тобі ще місяць тому.

- Я думала ти жартуєш. Чекала поки ти перезлишся і приїдеш до мене, але так і не дочекалася. Сама приїхала.

- Дарма. - Я підійшов до дверей і заходячи в кімнату, кивнув Іванівній, щоб закрила двері за мною і не впускала Віолетту. - Віолетта, повертайся додому. Я кохаю іншу. 

Двері за мною зачинилися, а її крики про те, що я безсердечний тип, який погрався з нею як з лялькою і викинув, чули мабуть всі, хто був у маєтку.

Дбайливо поклав Анжеліку на ліжку. Сам сів поруч. Вдивлявся в її обличчя, гладив по волоссю. Що робити далі не знав. Потрібно було у всьому зізнатися. Але як? Її брат таку кашу заварив зі своєю брехнею, а я ще й масла у вогонь підлив. 

От тільки чим дальше тим більше ця каша розварюється. І я здогадуюся, що їсти її доведеться мені.

- Сьогодні я тобі у всьому зізнаюсь, - тихо мовив, забираючи пасмо волосся з її лоба. - Ти тільки сильно мене не ненавидь. Добре? - провів пальцем по її щоці по губах. Теплі, ніжні. - Я знаю, що не маю права так вчиняти з тобою…

- Господаю. Вибачте, що турбую, але там до вас Валентинович прийшов. - Ніна Іванівна, тихо відчинила двері в кімнату. Подивилася на лежачу Анжеліку, а потім на мене. - Він там на кухні чекає, я йому чаю зробила. - Шепотіла Іванівна, щоб не розбудити дівчину. - Злий як чорт. Говорить про якихось браконьєрів.

"Ці браконьєри вже дістали". 

- Я йду. А що там Віолетта?

- Я її ледь випхала за двері. Петрович її в місто повіз, в аеропорт.

- Добре. Хай їде з Богом.

Мені аж полегшало. Ще невистачало, щоб між двома дівчатами виникла ще одна суперечка, бійка. Ще чого хтось когось вб'є.  

- Іванівна, я сходжу з Валентиновичем поговорю, а ви пригляньте за Анжелікою. Доречі, Микола Семенович сьогодні попросив вихідний, він поїхав на чийсь похорон. Тож, ви лишаєтесь за старшу. - Привітав з ліжка, ще раз глянув на свою красуню і вийшов. - Так, ще забув сказати, телефонували з клінінгової компанії, завтра приїдуть дім прибирати.