Відлюдько - Інна Земець

       Як сонце котиться за обрій, вдоволено оглядаю двір – третину впорала, вже схоже на щось пристойне. Один квітник вже чистий, полито, всі доріжки відшукала, йду в душ не продираючись хащами – приємно. Вода тепла аж занадто, але таки розслаблює, відчуваю як змивається втома. Сідаю в шезлонг, вечеряю морозивом, відпочиваю і споглядаю на сусідський паркан. Розповідь діда Василя таки здорово збудила мою уяву. Попри те, що я досі трохи сердита, цікавість поступово пересилює роздратування. Подумки прокручую кілька варіантів, як не виставити себе настирливою, не нагримати і дізнатись напевне хто зламав мій замок, зрештою, то питання безпеки. Жоден із варіантів мене не влаштовує, тож йду в дім, телефоную мамі, балакаємо, потім відповідаю на купу повідомлень від Нельки. Подруга кличе у гості, розповідає як йде її вічний ремонт – ось новий мангал, ось лавка і літня кухня. Петро мабуть вже проклинає той день, коли підкотив до невгамовної дівчини. Та ні, брешу – кохає без тями. Хоча іноді таки мабуть уявляє, як душить подушкою уві сні – навіть я це іноді уявляю. Нелька така, як заведеться – нічим не вгамуєш. Як вирішили перебудову робити, то жодного дня спочинку не дасть, аж поки все не стане як задумано. Зателефоную їй завтра, бо теревенити будемо кілька годин, а я вже втомилась. Перед тим як лягати, заварюю собі трав’яний чай, мужньо обходжу стороною  портсигар і прямую на галявину. Комарів вже не боюся –  хай спробують знайти місце між пухирів від вчорашніх укусів. Напівлежачі на шезлонгу поступово впадаю в дрімотний стан. Село готується до сну, перестають шуміти автівки – скоро комендантська година. Пішоходів мало, йдуть тихо поквапом, зрідка хтось голосно гиготне та й шурує собі далі. Раптом мій телефон починає голосити на всю хату – геолокацію не вмикала, так і кричить за всіма Київськими повітряними тривогами. Вимикаю звук сповіщень, прихоплюю махрове простирадло і повертаюся у шезлонг – на ніч стає трохи прохолодно. На завтра обіцяють дощ, а поки небо чисте і неймовірно красиве. Раптом влювлюю аромат диму, того самого огидно улюбленого диму гіркої отрути з неперевешеним присмаком смол і нікотину. О, так граф Дракула палить? Дуже обережно йду до паркану і заглядаю у шпарину між дошками. Ніц не бачу! Живий він, той «чемний відлюдько Сашко», чи як? Жодного звуку. Сердито бодаю ногою  паркан і починаю голосно стогнати – пальцем поцілюю в щось гостре.

        - Аааааааа, бісова мама! – стрибаю на одній нозі, перечеплююсь за кущ і падаю на п’яту точку.

За парканом чути шурхіт – замовкаю, навіть дихаю в пів сили і приглядаюсь. Не бачу нічого, але відчуваю – за мною спостерігають. Отак і завмираємо, мій сусід стоїть під парканом, я сиджу на галявині тримаючись за ушкоджену ногу. Ту саму, на яку вчора пеньок здійснив підступний напад. Ніщо не перериває цю тишу, яка поволі стає моторошною. Він не робить ані шагу, я також. Нарешті не витримую:

     - Пане Дракула, то ви? Скажіть щось, сусіде!

Чую як сусід набирає повітря і з видихом видушує з себе два слова.

     - Все нормально?

     - Звісно, сиджу собі тут, відпочиваю,- підводжуся й обережно ступаю ближче до паркану, - ви ще тут?

     - Так.

     - Скажіть, Вам маю дякувати за збитий замок?

     - Жодних проблем.

     - Ну, не так щоб жодних. Я таки трохи понервувала з того приводу, бо спершу подумала що вночі мене намагались пограбувати.

Замість слів – сутужний видих. Принаймні, знаю що то дійсно жива істота.

         - Пропоную не псувати добросусідські відносини від самого початку, тож від мене подяка, від вас вибачення – згода, помічник непроханий?

Пауза занадто довга, підозрюю що мій співрозмовник вже перетворився на кажана і полетів геть, а я стою і пиляю поглядом бездушний паркан. Ступаю з боку в бік, заглядаю між шпаринами – точно! Ані пари з вуст, просто взяв і пішов! Залітаю на веранду і щосили ляпаю дверима. Як грубо! А я ще думала дякувати. Щиро сподіваюсь, що коли він сьогодні летітиме на нічне полювання – напореться на гостру гілку осики!

Прокидаюсь під шум зливи, небо до обрію сіре, а отже сьогодні в мене день відпочинку – цей дощ надовго. Присвячую його новим серіям улюбленого серіалу, ближче до вечора зазираю в пошту, скачую робочі файли, сідаю на веранді, працюю і смакую цигарку. Від роботи мене відволікає телефон.

       - Привіт, Дмитро! Як справи? Скажи що повернувся дому, бо дід вчора цілий плач Ярославни за тобою виголосив, боїться що мозоль на причинному місці натреш.

          - Дай вгадаю, просив мене вгамувати? – регоче, - Так, повернувся, хотів оце з тобою привітатися, та бачу що вже поїхала. Хоч би маякнула – я б ще вчора забіг.

          - Чого поїхала? Тут я, забігай.

          - Так забігав – замок поцілував і назад пішов.

          - А тобі шо, мову відібрало? Гукнув би. Я зранку калитку ще не відчиняла.

        - Не зрозумів. Ти її не з середини зачиняєш? В тебе ж замок зовні висить, от і вирішив шо нема вдома.

Підбігаю до вікна, визираю – бісова мамка! – точно, мій двір зачинено з вулиці. Навіть секунди достатньо, щоб все зрозуміти.

       - Діма, недалеко пішов?

       -Та вже вертаюсь.

Хапаю ключі і вибігаю надвір, Діма під калиткою, стоїть і посміхається.