Новорічні (не)щасливці - Емілія Дзвінко
Тато зустрічає нас одразу біля дверей будинку. Стоїть мовчазний та насуплений, вагаючись впускати чи не впускати нас в середину. Точніше не нас, а Макса. Я тримаю його міцно за руку, щоб татові одразу було зрозуміло — без нього я не зайду в будинок. Батько відчуває мій бойовий настрій, ще більше хмуриться, але все ж таки жестом запрошує обох зайти.
Мама виглядає трохи розгубленою, та я по її очах бачу, що вона навіть не знаючи усієї історії готова прийняти Макса. Мама завжди на моїй стороні і цього разу також. Це тішить, але поки що не вирішує повністю проблему, бо тато в мене ще той впертюх.
— Вітаю Йосипе Євгеновичу та Віро Іванівно! Я знаю, що зараз у вас є цілком природне бажання позбутися мене раз і назавжди. Але, всеодно, сподіваюся на ваше розуміння і якщо не підтримку, то хоча б обіцянку не втручатися в наші з Наті стосунки. Я кохаю вашу дочку і хочу зробити її щасливою і сам бути щасливим разом з нею. Впевнений, що в нас вийде. — Макс говорить впевнено не зводячи погляду з мого батька.
Ми всі чекаємо його реакції. А той продовжує собі мовчати. Ну як так можна!
— Що б ти не сказав зараз, знай, що для себе я вже все вирішила, — не витримую я і міцніше стискаю руку Макса. — Я б хотіла, щоб ти прийняв мій вибір.
— А я б хотів, щоб моя дочка не брехала мені про такі серйозні речі. Хіба я заслужив таке ставлення? Думаєш приємно спостерігати як твою єдину дочку обливають брудом журналісти, а ти сам не знаєш, що з цих пліток правда, а що ні, — з голосу тата розумію, що ще ображається. Але йде на контакт.
— Це повністю моя вина, а не Наті, тому можете виплеснути свій гнів на мене. Я заслужив і готовий за це відповісти, — вигороджує мене Макс.
— Хлопче, заспокойся, я бачу, що ти аж зі шкіри пнешся, щоб вгодити моїй дочці. І в тебе добре виходить, раз вона навіть руку твою боїться відпустити, ніби я відкушу її. А ще я точно знаю, якби Наті не хотіла тобі допомагати, то її б не заставив ніхто. Тому зараз ви граєте в одній команді і досить злагоджено.
— Тату … — винувато дивлюся на нього.
— Наті заспокойся, я не збираюся ставити вам палиці в колеса. Я ж бачу, що ти щаслива, тому навіть дам ще один шанс твоєму горе-хлопцеві, — тато зиркнув на Макса.
— Дякую, для мене це важливо, — усміхнувся Макс пригортаючи мене до себе.
— Не дякуй, а краще більше не роби дурниць, — продовжує свої повчання тато.
Я розумію, що Максу не просто їх слухати, але він стійко витримує до кінця розмови, а потім ще й спокійно відповідає на всі питання тата. Не думала, що в нього вистачить терпіння і навіть чекала, що ось-ось зірветься. Але ні, витримав. Дальше мама нас частує смачним обідом і бере з нас обіцянку, що заїжджатимемо частіше в гості. Ми прощаємося з моїми батьками задоволені і лише в автівці обидвоє спокійно видихаємо, бо як не крути, а зустріч була не з легких.
— Заїдемо ще до Сергія з Оленкою чи іншим разом? — питає Макс повільно кермуючи.
— Іншим разом. Я так втомилася за сьогодні, що не витримаю ще одного раунду розмов. Тим більше, що Оленка нас так швидко не відпустить, тож краще напишу їй повідомлення, а перетнемося вже іншим разом. — Макс киває в знак згоди, а я деякий час ще переписуюся з подругою.
— Їдемо до тебе чи до мене? — запитує Макс.
— До тебе! Хочу нарешті дізнатися, які скелети в шафі приховує твоя холостяцька квартира.
— Поїхали, повитрушуємо все, що в мене там є, — усміхається Макс.
— Ооо, то я права. Все ж таки є що витрушувати?
— Залежить, що ти маєш на увазі під скелетами в шафі? Але в будь-якому випадку, я готовий показати і розказати тобі все, що ти захочеш. Тому користуйся моєю добротою.
І я не втрачаю можливість.
— Розкажи мені про героїнь статті. Що вас пов’язує? — питаю те, що не дає мені спокою. — Розумію, що багато чого в матеріалі перекручено, але все ж таки якась частина правди є. Розкажи мені все ...
— Статтю замовила Мілана, — розпочинає Макс з кінця.
— Я майже одразу зрозуміла, що матеріал заказний, — ділюся з хлопцем своїм припущенням. — І тепер знаю, чому про мене написали так погано і так мало. Я не сподобалася Мілані, тому навіть в її заказусі багато місця не заслужила. — Намагаюся жартувати, але почуваю себе трохи невпевнено, бо не знаю чи готова слухати всю правду про дівчат Макса. Але якщо не сьогодні то коли? Треба наважитись і з’ясувати все, що хвилює.
— Мілана використала Мілу, щоб насолити мені. Вона знала, про умову діда, тож сподівалася, що буде скандал і дід забере у мене спадок, — спокійно розповідає Макс. — Я не спілкувався з Мілою після цього як ми розійшлися. З нею вийшло не дуже добре, але я ніколи не кохав її і наші стосунки були більше показухою для публіки, аніж чимось справді серйозним. Я допомагав Мілі з кар’єрою, а вона була зручною дівчиною. Це все.
— А я зручна дівчина? — мій голос прозвучав не так впевнено як би хотілося, але що поробиш.
— Ні, не зручна. Я б навіть сказав дуже не зручна, — усміхається Макс. — Але кохана і тільки моя, тож я готовий змиритися.
Я усміхаюся від його слів, тепло розливається всім тілом і заспокоює моє насторожене серце. Макс продовжує спокійно розповідати про своє насичене життя. Інколи я хмурюся, задаю багато питань, на які він швидко відповідає. Мені подобається його щирість і відкритість.
В квартиру Макса ми завалюємося втомлені але щасливі. Мій хлопець за традицією частує мене кавою і показує своє холостяцьке житло. Нейтральний монохромний інтер'єр, мінімум меблів, побутових речей та предметів декору мене тішать, бо в цьому всьому зовсім не відчувається присутність жінки. Хоча з іншої сторони це ще й показник того, що і сам Макс не часто буває тут. Ось і дійшли до ще однієї важливої теми, яка не дає мені спокою.
— Коли ти повертаєшся у США? — питаю Макса, котрий захоплено розказує як здивувався дизайнер, коли той попросив його купити лише меблі першої необхідності, без жодного предмету декору. Хлопець одразу серйознішає і мовчки дивиться мені в очі. Я ледве витримую його погляд, але очей не відводжу.
