Бунтівник та аристократка - Крістіна Логоша

— Професоре, що то за малюнки?

— Ця розповідь про уявлення давніх людей про будову магічного світу. Тут ми бачимо дві протиборчі стихії, вони ведуть нескінченний бій, - він вказав на двох головних монстрів, - це уособлення добра і зла, ангела та демона, життя та смерті. Вони зустрічаються у багатьох культурах. Люди навколо поклоняються двом цим силам. Ви знаєте давню скандинавську легенду про дві природи?

- Так. Пам'ятаю ще з часів навчання у ліцеї. Дві сутності завжди у боротьбі. З іскор від їхніх ударів створився всесвіт, планети, люди і все довкола. Ненадовго їм вдається домовитись, але одна із сторін завжди порушує договір. Вони не добро та зло. Це дві невизначеності, які приймають будь-якє обличчя, щоб вступити у вічний бій.

Дрібні камінці, що падали зі сходів, попередили про наближення непроханого гостя. Шалена думка прослизнула в моїй голові, перероджуючись у шалений імпульс.

- Професоре, куди виходять катакомби?

— Я не знаю, вони дуже розрізнені. Можливо, в ліс або навіть до передмістя Креортока.

- Альберте, допоможіть мені. Мене тримають проти моєї волі. Сюди йде мій наглядач.

- Але що я можу? — здивувався старий.

- Будь ласка. Від цього залежить моє життя! – благала я.

– Я звичайно спробую… – мляво погодився професор.

Я зняла свою куртку і одягла її поверх одягу історика.

— Він маг-перевертень, у нього добрий нюх. Але мій одяг допоможе його обдурити.

Професор досі сумнівався, але пішов за мною. Ми поспішили в глибину катакомбів. За спиною вдалині, відбиваючись від стін луною, прокотився котячий рик. За черговим поворотом перед нами з'явився розвилка.

— Альберте, ви ліворуч, я праворуч. Намагайтеся привернути його увагу. Не бійтеся, вас він не чіпатиме, йому потрібна я. А мені потрібно виграти час.

- Я постараюся.

Ми розійшлися в різні боки. Перед тим Альберт віддав мені свій ліхтарик, але я побоялася його вмикати, пробираючись за допомогою тихих підказок Маріси, яка добре бачила в непроглядній темряві. Я мчала, як пушинка, підхоплена ураганним вітром. Не помічала ні мишей, ні стін у павутинні, ні своєї втоми. Незабаром звуки переслідування стихли. Лише похмурє шарудіння сукні та стукіт каблучків порушили тишу підземелля.

— Це була сама… сама… за найідіотськіша ідея. Більшої дурниці ти не робила ніколи!

— Все буде добре, Марісо. Незабаром має бути вихід.

- Ми помремо тут! І ніхто нас ніколи не знайде!