Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук
— Прекрасно. Я довго чекала тієї миті.
— Твоя наложниця готова? Як її там, Софія?
— Мелійшах, її звати Мелійшах, — я хитро-хитро скосила погляд на злегка здивовану матір:
— Ти назвала? Гарно... І символічно... Сподіваюся, ти впевнена в ній настільки, що дала їй ім'я покійної Валіде?
— Упевнена, мамо. А як ваша претендентка на серце мого брата?
— Ми поборемося з вами, Селіндж. Думаю, перемогу здобути буде важче, ніж ти гадаєш, — очі Аміри Султан засіяли.
— У цих словах мало впевненості, Валіде. Кого ви боїтеся недооцінити: Мелійшах, чи мене, свою дочку? — я піднесла голову, блиснувши лукавством. Валіде посміхнулася:
— Програти доньці не соромно. Хай плачуть ті, проти кого ми виступимо разом.
— Це ви про Гюльчічек? — я підняла одну брову.
— Ти ж пам'ятаєш угоду? В разі програшу, ти допоможеш мені вказати Султані на її місце, — вказати місце Гюльчічек було для матері справою честі ще з тієї пори, коли тітка підтримувала у боротьбі за трон іншого претендента. І хоч минули роки, всі все забули, пробачили, але тільки не Аміра Султан. Вона не пробачає зрадникам.
— А якщо я виграю? Ви пам'ятаєте, що маєте зробити в разі свого програшу?
— Твоє бажання... Що ти хочеш, Селіндж?
— На все свій час, Валіде Султан... Добре, коли ми розпочинаємо? Сьогодні ввечері йде перша із дівчат, а завтра — друга?
— Так, хай так і буде. Хто піде сьогодні? — Валіде пильно поглянула на мене.
— Хай іде ваша... — я байдуже махнула рукою, непомітно виконуючи продуманий здавна план.
— Як скажеш, піде моя, — мати посміхнулась.
— З вашого дозволу...
— Іди... — Валіде хитро поглянула на мене. Султана вирішила, що я піду готувати свою дівчину. Що ж, вона не помилилася. Поклонившись, я покинула покої.
— Юсуфе, йдемо в гарем... — тихо мовила я і вже гордо спускалась сходами.
— А архітектори? — він запитально поглянув на мене
— Скасуйте зустріч. Перенесіть її на п'ятницю. Після вранішнього намазу, хай чекають мене у фонді.
— Щось сталося?
— З'явилися більш нагальні справи.
Ось і гарем. Поки ага кричав: "Увага!", я вже стояла в центрі гарему і допитливими очима шукала наложницю.
— Де Мелійшах? — не знайшовши її, я здивовано поглянула на одну з калф.
— Султано?
— Що "Султано"? Де наложниця я запитую?
— В... лазареті...
— Що сталося? — я ледь не впала на цей холодний мармур.
— Вчора одна із наложниць вилила гарячий чай на іншу, ненароком, звісно. Дівчина з опіками в лазареті...
Можете уявити мій шок. Завтра іти до Шехзаде, а вона з опіками.
— Страшні опіки?
— Сильні, Султано. Нещасна Сельма весь час плаче...
— Яка Сельма? — я здивовано розкрила очі.
— Подруга Мелійшах. Ми відпустили її посидіти з бідолашною, доглядати за нею.
— Та ти знущаєшся з мене? — я нарешті видихнула спокійно. Це не її обпекли... Різко розвернувшись, я попрямувала в лазарет. Там біля одного з ліжок сиділа моя Мелійшах та доглядала свою хвору подругу. Я зайшла всередину.
— Чшш, лежи. Не вставай... Як ти себе почуваєш? — поглянула на нещасну дівчину.
— Дякую, Султано. Вже краще...
— Чудово. Одужуй... Мелійшах, іди зі мною... — з цими словами я посміхнулася хворій і вийшла з кімнати. Мелійшах негайно виконала прохання.
— Нарешті наступив час. Сьогодні іде дівчина від Валіде, завтра — ти. Збирайся з думками.
— Султано, невже справді? Так швидко... — дівчина не знала радіти, чи лякатися. Від однієї ночі залежить вся її подальша доля. До того ж нещасна боялася підвести мою довіру.
— Радій, Хатун. Радіти треба. Завтра після обіду прийдеш до мене. Я підготую тебе особисто. Юсуф ага покличе тебе.
— Як накажете. Султано, як думаєте, оця дівчина від вашої Валіде може нам завадити? Шкода, що вона йде першою.
— Дурниці! Навпаки, я обрала нам день. Сьогодні ж середа, а завтра четвер. Якщо ти завагітнієш у ніч з четверга на п'ятницю, то принесеш на світ благословенне маля. До того ж можливо священність цієї ночі допоможе тобі залишитись у серці Мурада... Не переживай ні про що. На все воля Аллаха. Іди до Сельми, дбай про неї. А завтра побачимось...
Мелійшах подякувала мені, ніжно всміхнувшись, та повернулася в лазарет. Я поглянула на Юсуфа. Щоправда, я згадала про священну ніч лише щойно, а от мала свої переконання, чому Хатун від Валіде має іти першою.
— Султано, думаєте, вона впорається?
— Мусить, Юсуфе... Пильнуй за нею, бо тут багато знайдеться недобрих очей. Нам треба вберегти її... Піду в сад... Хочу прогулятися... — одягнувши теплу накидку, яку винесла мені Джем, я разом зі своїми вірними слугами пішла надвір. Довго гуляючи по снігових доріжках, надзвичайно раділа. Раптом присівши в сніг, я зліпила сніжку і раптово кинула її в Юсуфа. Бідний ага аж підскочив з несподіванки, проте кинути сніжкою в мене не посмів. Розмовляючи про різні справи, ми так і зустріли вечір в саду. До своїх покоїв я вже бігла, відчуваючи холод по всьому тілу.
Нарешті я біля каміна, сушу від снігу мокре волосся і грію руки. Раптом жвавий голос Джем змушує мене зацікавлено глянути на служницю:
— Султано, ідуть.
Я ж хитро посміхнулася і, не ховаючи цікавості, вийшла зі своїх покоїв. Підійшовши до великої тераси, що виходить на гарем, я з цікавістю спостерігала за високою чорнявою пишногрудою Хатун, яка несла свою червону сукню у руках, наче вона вже тут Султанша. Певно, те, що її підготувала Валіде Султан, давало їй великі надії.
— Непомірні амбіції, — я поглянула на Джем. Вона посміхнулася. За мить ми вже сиділи у покоях, обговорюючи оцю нову Мурадову іграшку. Так, саме іграшку. Лялька. Не жива лялька з ціллю про владу. Занадто ідеальна на вигляд і швидше за все порожня всередині. Що ж, завтра спитаю у брата. Переодягнувшись в білосніжну сорочку, я лягла спати.