Ти - моя пристань - Юліанна Бойлук

— То тобі, значить, мати сім'ю можна, а мені ні? — сміюся я, він же іронічно зітхає:

— А я тобі вже не сім'я? Хочеш, я дам тобі на виховання свою дитину? І ще її матір, щоб ти не сумувала.

Ми обоє дзвінко сміємось, я награно обурено додаю:

— З тобою засумуєш!

— Вставай, треба оглянути палац, покої. Управитель мені має передати справи...

— А я тут до чого? — здивовано поглядаю на нього.

— Як це? А Великим Візиром хто буде? — Шехзаде хутко встає і тягне мене за руку, щоб я теж вставала. Я неохоче підіймаюся і ми йдемо нагору, де великий коридор від покоїв Валіде веде нас до моїх розкішних покоїв. Я ледь стримала емоції, побачивши, як туди заносять скрині з моїми речами. Коли я хотіла зайти всередину, Мурад мене зловив за руку:

— Там ще не гарно. Ввечері побачиш, коли все буде готово. Ідемо далі...

Я неохоче корюся. Той же коридор за кілька невеликих поворотів проводить нас до покоїв санджак-бея Мурада. І хоч там ще теж безлад, ми заходимо.

— Не можу звикнути з думкою, що тепер ти тут житимеш... — поновляючи картинки з пам'яті, кажу я. Він посміхається і замріяно каже:

— Тераса, Селіндж. Ти пам'ятаєш краєвид з тераси?

Ми виходимо на балкон, легко вдихаючи повітря. Здається, у нас ростуть крила і за мить ми зможемо злетіти...

— Шехзаде, управитель Пірі Паша прийшов. Впускати? — потривожив нас голос аги.

— Впускай! — озвався Мурад, а я накинула на голову шаль. Пірі Паша — чоловік похилих літ і середньої статури зайшов у покої. Мурад у той час вже гордо сидів на троні, а я стояла трохи осторонь, тримаючи руки складеними в замочку. Паша поцілував поділ каптана Шехзаде, привітавши його із призначенням. Потім він звернув увагу на мене. Одразу здогадавшись, хто я така, він поклонився особисто мені, зазначивши, що багато чув про мою вроду і розум. Я ввічливо запевнила, що рада знайомству. Косо поглядаючи на мене, Паша запитав, чи можна розповідати про справи. Мурад мовив:

— Звісно, я вас слухаю...

Я лише посміхнулася краєм вуст.

— Не заважатиму вам... — я вийшла на терасу й була там аж до тієї пори, поки розмова чоловіків не завершилася. Коли Мурад залишився один, повернулася до нього.

— Як справи, Шехзаде?

— Є певні проблеми, які потрібно вирішити.

— Гаразд, але пам'ятай, встановлюватимеш закони після того, як зійдеш сам на трон. А поки ти Шехзаде, твоя задача — берегти чинні порядки.

— Знаю, сестро... Ходімо розглянемо палац, поки я маю час... Скоро його вже не буде на прогулянки...

Вже за мить ми, сміючись, гуляли палацом, граючи в передбачення. По пам'яті шукаючи різні повороти, покої і коридори, ми дізнавалися всі ходи нашого житла. 

Врешті наступив вечір. Валіде нас чекала на вечерю, тому ми не забарилися. В її покоях було світло і затишно, камін давав таке бажане тепло. Всівшись за великим столом по дві сторони від матері, за розмовами, які велися до того, що наступив наш час, смакували. Згадували дитинство, Валіде благословила Мурада на гарне правління, я ж в цю мить згадала Армана. Як він там? 

Врешті повечерявши і наговорившись, ми з Шехзаде покинули материні апартаменти.

— Твої покої уже готові. Можеш тішитися ними, — лукаво всміхнувся Шехзаде. Я ж теж лише всміхнулася. Ось і вони. Слуги ще здалеку помітивши знак Шехзаде, відчинили двері. Я ж застигла від радості, ще бувши на порозі. Я навіть не мріяла, що вийде так затишно і велично. На столі стояв букет із золотистих листочків.

— Подобається? Вибач, живих квітів немає взимку. Але ж ти любиш листя, правда? — розглядаючи покої разом зі мною запитав Шехзаде. Який же він молодчинка! Про все подумав!

— Ох, Мураде, та навіщо? — я аж сіяла від зворушення, радості... Від всього разом...

— Як це навіщо? Ти ж у мене єдина сестра.

— Взагалі-то ні... — я скосила на нього погляд.

— Хочу, щоб ти раділа, Селіндж. Думаєш, лише ти дала обіцянку Валіде оберігати мене? Може я теж таке обіцяв?

— Дякую, братику, — я ніжно посміхнулася.

— Добраніч, сестричко... — Мурад поцілував мене в чоло і пішов у свої покої.

— Султано, бажаєте щось? — звернувся до мене Юсуф, що стояв під дверима. Цей юнак з першого ж дня поруч. Дивовижна самовідданість.

— Ні, іди спати. Дякую, Юсуфе. Усі ідіть, ви вільні.

Слуги з поклоном покинули мої покої. Вірна Джем провела мені екскурсію по моїх речах, допомогла переодягнутися в нічну сорочку і також пішла на відпочинок. Я лягла у ліжко. Втома з дороги, від пережитих емоцій давалася взнаки, однак на серці було тривожно. Щось не дозволяло мені заснути. Певно, я задрімала, адже раптово почула голос коханого: "Бережи ключик, Селіндж. Поки він у тебе, зв'язок між нами не перерветься". Я миттю розплющила очі і, скинувши з себе ковдру, побігла до скрині з прикрасами. Серед них, я хутко відшукала подарований Арманом ключик, одразу ж одягла його на шию та, лігши у ліжко, заснула з цілковитим спокоєм...