Дівчина друга. Притворись моєю - Єва Скайлер

 — Та не дай Бог! — вигукнула вдавано. — Хто за тебе заміж піде?                                                                                

 — Ти, — він криво усміхнувся і причепив до мого рюкзака кульбабу, що недавно розпустилася. — Поводься вже якось огидно… — прошепотів Шведа-молодший, несподівано наблизившись. Щоку обдало теплим подихом.— Ти надто мила, — ще й скривився невдоволено.                                                                            

 Пригрозила кулаком і наздогнала мера.                           

 Поводитися огидно? Щось мені не дуже хочеться. Розумію, що сенс усієї цієї авантюри полягає саме в тому, щоб викликати у мера передінфарктний стан, але… він нормальний чоловік. І чого Макс такий бовдур? Одружився б. І що, що за розрахунком? Його статус зобов'язує.                                                                   

 Я даремно раділа. Йти довелося ще кілометрів зо три, поки не вийшли до річки, а там переправа.                     

 — Вау... — Видихнула тихо. Навіть не думала, що тут може бути таке.                                                                         

 Макс хмикнув і спритно перестрибнув з берега на пліт. Ну, точніше, це пором такий своєрідний. А щоби перебратися на той бік, треба тягнути за канат. Добре, що річка спокійна.                                                                      

 — Не поранься об трос, — попередив мажор, відсуваючи мене подалі від натягнутого між двома берегами троса.                                                                        

 — Хто це зробив? — здивувалася ледь чутно. — Тут же в окрузі жодного села немає.                                                

 — Тато, — самовдоволено хмикнув Макс, допомагаючи мерові тягнути канат. — Просто… побачиш загалом.      

 І я побачила. Варто було зійти з берега і перебратися через яр, на узліссі з'явився будиночок. Дуже милий і доглянутий, зроблений з колод. Як з'ясувалося, з усіма зручностями.                                                                              

 — Ти сказав, що спальник мені не знадобиться? — примружилась, глянувши на цього хитруна.                

 — Тобі сподобається, — сказав він і взяв мене за руку. 

‍ "Цього я і боюся…", — подумала, важко зітхнувши.        

 Мер відімкнув двері ключем, намацав рубильник і запустив електрику.                                                                

 — Вибач, якщо розчарував, але похідних умов не буде, — сказав він, знімаючи рюкзак і ставлячи його біля великого холодильника, який розташовувався одразу в передпокої. — Я надто старий, щоб ночувати на землі в лісі.                                                                                                 

 Ледве стримала усмішку і зрозуміло кивнула.              

 Макс скинув рюкзак і розминав м'язи, що затекли.     

 — Знімай взуття та проходь, покажу нашу кімнату, а потім… можемо разом прийняти душ.                             

 — Розмріявся, — промовила флегматично, поставила рюкзак на підлогу і зняла кросівки. Шведа-молодший відчинив двері, які відокремлювали передпокій від решти будинку.                                                                        

 — Дуже чисто, — обережно зауважила я.                       

 — Батько завжди наймає клінінг перед тим, як сюди приїхати, — посміхнувся Макс і жестом поквапив мене. 

 Переступила поріг та усміхнулася. Пахне деревом та теплом. На вікнах москітні сітки, під стелею кондиціонер, праворуч — щось подібне до вітальні з каміном і верандою, ліворуч — кухня, обставлена в стилі хай-тек. Хромована техніка, світлі меблі, мінімалізм.                                                                                

 — Ходімо, — Макс потягнув мене за руку на другий поверх, і тільки зараз до мене дійшло.                               

 — Ми справді спатимемо в одній кімнаті?                      

 — Звичайно, — запевнив цей гад і повів далі.                   

 Треба терміново написати Денису, поки я ще пам'ятаю, що маю хлопця…