Дівчина друга. Притворись моєю - Єва Скайлер

Яна                                                                                                

 Я була настільки голодна, після такого пішого марафону на свіжому повітрі, що, здавалося, готова з'їсти слона, але насправді з'їла навіть менше, ніж зазвичай, швидко наситившись. Бо втомилася.             

 Потерла очі, що злипаються після смачного «обіду», і почала збирати посуд.                                                             

 — Що, Бондар, спатки захотілося? — хитро поцікавився Шведа, збираючи речі до рюкзака. Мер гасив вугілля, поливаючи набраною з озера водою.                                  

 — Відвали, — огризнулася мляво і придушила позіхання, що рветься назовні.                                               

 — Я можу приютити тебе у своєму спальнику, коли дістанемося до місця.                                                              

 — Відвали, — повторила, зітхнувши, і попрямувала до озера, прихопивши брудні тарілки та вилки.                  

 Берег виявився крутим. Прикинула, як краще спуститися і обрала найсухішу ділянку. Трава прим'ята і волога, по краях зарості очеретів, мені ледве вдалося знайти місце, де можна сполоснути посуд.                      

 — Не думав, що ти настільки господарська, — сказав мер, опускаючись поряд напочіпки.                                   

 Злякано видихнула і натягнуто посміхнулася. Хм… несподівано.                                                                               

 — Я не намагаюся справити враження, якщо ви про це, — обізвалась рівно, наповнюючи тарілку водою. Вода крижана, зате бадьорить.                                                        

 — Та я вже зрозумів, — раптом усміхнувся він, намиваючи лезо ножа. — Як давно ви з Максом..?       

 — У сенсі зустрічаємося? — Уточнила про всяк випадок.                                                                                      

 — Знайомі, — пояснив мер.                                                  

 — А-а... ну знайомі давно. З початку третього курсу. Він ще той… гм… — мало не сказала зайвого.                         

 Чоловік лукаво посміхнувся і обернувся до мене, спираючись рукою на коліно.                                               

 — Він же жодної спідниці не пропускає і по клубам вештається. Що тобі могло сподобатися? Окрім статусу, — закінчив глузливо.                                                 

 Перевірка? Скоріше за все...                                                

 — Він уважний, — відповіла без роздумів, і нехай мала на увазі трохи інше, але це правда. — Уважний та дбайливий. До того ж, як ми почали зустрічатися, він… став поводитись більш відповідально.                              

 — Хотілося б вірити, — задумливо промовив мер. — Я все боюся, що він так і залишиться марнотратником життя. Йому вічно нудно, розумієш?                                  

 — О, так, — усміхнулася у відповідь. Макс любить вигадувати собі розваги.                                                        

 — Але з тобою немає цього погляду, — раптово додав він, змусивши мене здивовано моргнути.                        

 — Якого?                                                                                     

 — Відстороненого. Байдужого до всього, — пояснив мер і підвівся. — Гаразд, настав час висуватися. Ходімо, — і простягнув мені свою руку.                              

 — Про що шепотіли? — іронічно спитав Шведа, закидаючи мені руку на плече. Ледве стрималася, щоб не вдарити його під дих.                                                         

 — Посуд мили, — відповіла і додала шепотом: — бовдур.                                                                                         

 Мажор засміявся, дратуючи своєю енергійністю.          

 — Скоро відпочинеш, моє золотко, — хитро підморгнув і простягнув мій рюкзак. Взяла його за лямку і здивовано зважила в руці.                                                     

 — Чому такий легкий? Ти пограбував мене, користуючись нагодою?                                                          

 За спиною пролунав смішок. Обернулася, а мер вдавав, що зосереджено складає мангал.                      

 — Не буркоти, — обізвався Шведа-молодший і, клацнувши мене по носі, закинув рюкзак собі на плечі. 

 Гад! Все по-своєму робить!                                                  

 Вдягла свій (сподіваюся він мої речі не викинув, а просто переклав собі) і перезаплела волосся.                

 — Стій, — Макс простягнув мені руку, а я мимоволі шарахнулася. — Та стій же, — усміхнувся він. — У тебе у волоссі… тільки не кричи, гаразд?                                       

 — Павук? — флегматично спитала.                                  

 — Жук, — хлопнувши очима, промовив гад.                     

 — Так прибери його, — закотила очі і демонстративно схрестила руки на грудях.                                                       

 Шведа-молодший обережно зняв жука і показав мені. 

 — Кумедний, — усміхнулася, роздивляючись. — Посади його на траву.                                                                              

 — Висуваємось, — оголосив мер, звалюючи на плечі свою величезну ношу. Але здається, він не відчував ні втоми, ні тяжкості.                                                                    

 Йти стежкою вздовж озера виявилося приємніше, ніж тягнутися через болото. Мер крокував попереду, я посередині, а бовдур, що кидає в мене дрібні камінці, йшов позаду.                                                                               

 — Шведа, — крикнула, кинувши погляд через плече. — Припини поводитися, як хлопчик.                                        

 — Як закоханий хлопчик — поетично простяг він і показав язик. Отож… — А ти припини мене кликати на прізвище, ми з тобою не тридцять років у шлюбі.