Пані Язикатої Хати 2 - Ялинка Ясь
-Нідочка, так тому і важкий, що золотий! – бешкетно підморгнув, але побачивши, що його гумор не оцінили, мудро вирішив продовжити розповідь:
-Так, а далі у нас хто? Мабуть, товариш Юші, синка божий! - Микита відповів вогневику спокійним поглядом, - хто не знає, знайомтеся! Справжній бог, прошу любити та шанувати. Син Стрибога!
-Микита, це правда? - запитала Свирянка.
-Правда. Сам нещодавно дізнався, - відповів Микита.
-Як це можливо? Ти казав, - звернулася до вогневика, - що боги давно покинули людей.
-Покинули, але потомства наробили. Багато їх ще по білому світі - сплять, години своєї чекають. Прокидаються, коли треба.
-У якому сенсі сплять? Де?
-Хто де... Микита ось, у лісі лісника нашого, там він його і знайшов, так, Берлак?
Гор відвернувся, не відповівши.
-Здурі-і-іти! - протягла Стьопка, - ніхто випити не хоче?
На столі матеріалізувався заповнений домашньою горілкою графин та 8 чарок.
-Кому наливати, га? – поцікавилася Лукерія.
-Я вип'ю! - обізвався Антон.
-А я, Стєша, відмовлюся. Інакше… – похитав головою Гор.
-Йому не можна, надто буйний, - підколов Микола, - хутром обросте, дряпатися полізе.
-Обов'язково! Потім! Коли вийдемо! – пообіцяв лісник, хруснувши пальцями.
-Тремчу, долоні потіють!
-Ох-ох-ох, - пробуркала охоронниця, - один задериха, інший неспустиха! Годі вже, чи водички принести?
-Давайте продовжимо! - Стьопка перекинула повну стопку, не кривлячись, чорним хлібцем занюхавши, - зіп'юся з вами!
-Не можна, панночко, у горілці і богатир потоне! - занепокоєно сказав Єгорич, прийнявши її слова всерйоз, - якщо втомили, хай їх Конопатка на мороз виставить!
-Якщо ведогонь рипнеться, іншого шансу не буде! - сказав вогневик дивну фразу, подивившись кудись поверх голів.
-Він просив баяти від нього, мовляв уне є добра смерть, негли злий живіт! – сказав Єгорич.
-Хоробро мовити вміють багато, а розуміти страх - ніхто! – хмикнув вогневик.
-Так, стоп! - Степанія грюкнула по столі, - ти що, пень старий, - вона піднялася на ноги, уперши руки в боки, - погрожуєш моєму будиночку?!
-Що, ти, Нідушко! - примирливо підняв руки, - ми так, жартома!
-Ще один гуморний голубок з твоєї голуб'ятні, - вона випила другу чарку, зі стуком поставивши її на стіл, - не подивлюся, що ти у нас безсмертний, вріжу - лося обженеш!
Гор зареготав так, що задзвеніли шибки, а решта пирснула.
-Моя дівчинка! Так тримати! - видавив він з себе, коли заспокоївся, - а я допоможу!
-Амазонко! -Антон теж розсміявся, - звідки лексикончик?
-В інсті прочитала, - засоромилася Стьопка, сідаючи на місце, - говори Микола, але тільки не біси!
-Фі, Нідочко, як не соромно, - погрозив пальцем вогневик, вдавши, що не образився, - гаразд, твоя територія, підкоряюся... Ну, хто наступний? Давай ти, друже? - обернувся до сусіда, - та ти не соромся, твоїм даром пишатися треба.
-А я і не соромлюся, - відповів колишній вояка, - не хочеться Стьопушку засмучувати…
-А що такого, Пєтю? – стурбувалася господиня, подумавши, що зараз почує щось погане. А їй чомусь зовсім не хотілося розчаровуватись у дбайливому та добродушному сусіді.
-Сам скажеш? - запропонував Микола, - чи я?
-Давай, ти…
-Добре. Він - Чаур.
-Це хтось поганий?!
-Навпаки! Сильний обережник! Його погань, як вогню боїться, обійде за кілометр!
-А в чому підступ? - не зрозуміла Стьопка, - чому я можу засмутитися?
-Дурниці. Може чула люди похилого віку казали: «Чур мене!»? Просять захисту, отже.
-Чула у кіно.
-Раніше дома і подвір’я захисними чурками-стовпами огороджували. Так ось, наш чаур думає, що виявиться непотрібним тобі, від того, що твій дім і без нього добре захищений.
-Ну що ти, Пєтю, - пожурила сусіда Степанія, - захисту багато не буває!
-Що ще про чаура сказати хочу, що це рідкість, коли в його віці він ще не знайшов собі супутницю і не оточив її захисними мережами, - похитав головою вогневик, - не інакше, як на тебе чекав. Ось тільки не зрозумію, куди дівав енергію?
-В армії і віддавав. Я на кордоні служив, – скромно відповів Славний.
-Логічно, не подумав... Врахуй, Нідо, з таким обережником і дітей залишити не страшно, найкраща нянька буде!
