Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

– І... я зможу гуляти?

– Зі мною, – погодився він.

У чому тоді сенс?!

– Я й зараз можу гуляти з тобою! – озвалась я.

Еллінге кинув похмурий погляд. Ну так, мабуть, неприємно, коли всі твої підлеглі чують, що ти не спав з власною дружиною. Що ніатарі не виконує свій обов'язок.

І, мабуть, я готова була його виконати, якби не цей жах. Всередині нього сидить щось стародавнє, страшне, могутнє. Те, чим драххи підкорили людей і досі пригнічують їх опір.

І я маю віддатися цьому звірові! Що він зробить зі мною?

Мелодійна трель знову перервала нас.

Очі Еллінге ще потемніли, ртутні вертикальні зіниці спалахнули сріблом.

Він різко натиснув на екран, сказавши на своєму шиплячому явно щось непристойне... на кшталт «шарс». Потрібно буде запам'ятати, чи що.

Ще кілька різких, холодних, навіть гнівних слів.

– Вибач, ніатарі, – торкнувся гарячими губами моїх губ. – Мені необхідно відлучитися.

Здається, якісь надзвичайно важливі справи відірвали його від...

Я розуміла, шкірою відчувала, від чого. І, мабуть, була рада.

– Щось сталося у Мабарі? – ризикнула спитати.

Еллінге кілька миттєвостей дивився на мене, в очах виблискували залишки гніву. Здалося навіть, спрямованого на мене.

– Сталося, – погодився він. – Люди не розуміють. Постійно намагаються закликати Хаос та пітьму. Це добром не скінчиться.

– Можливо... шукають силу?

Силу, щоби звільнитися! Я не сказала, але Еллінге наче почув. Підняв моє обличчя за підборіддя:

– Це не сила, ніатарі. Не та, яку варто закликати.

– Вас ми теж не закликали! – вирвалося.

– Ми захищаємо вас, ніатарі! Захищаємо від Хаосу.

– Це ви так кажете.

– Ти мені не віриш? – у голосі блиснули холодні нотки, викликаючи мурашки, гостро нагадуючи перший день нашого знайомства.

– Ти нічого не розповідаєш, – підвела я голову.

– Розповім, – пообіцяв Сольгард. Помовчав і раптом додав: – Якщо ти щось знаєш про Мабар...

– Я там не бувала, – знизала я плечима.

Еллінге ще кілька миттєвостей вимогливо вдивлявся в мої очі. Потім опустив руку.

– З тобою буде Ленсі, – вимовив. Швидко розвернувся і попрямував до спальні, переодягатися, мабуть.

Заходити з ним туди не хотілося... про всяк випадок. Якщо треба переодягатися і збиратися, то нехай вже без мене.

– Зате я привезу тобі книжки, – сказав чоловік, зупинившись. – Будь ласка, пам'ятай про все, про що я тобі казав.

Шановні читачі, знов повнісінька тиша в коментарях. Чи ви ще тут? Чи вам цікаво? Які у вас виникають почуття, думки?