Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

Дивно... Не знаю, чи викликало це розчарування, чи полегшення. Принаймні, здивувало. Отже, не так я йому й подобалася?

– Зі своєю ніатарі познайомився на твоєму балі, – усміхнувся Еллінге.

– Уліна? – вирвалося, хоча там були ж і інші дівчата.

Сольгард кивнув.

– Так швидко? – пробурмотіла я. – Чи він за нею теж стежив?

Відчути себе ошуканою я не встигла: чоловік, хитнув головою, накладаючи мені салат та м'ясне фрікасе:

– Спостереження за ніатарі не заохочується. Думаю, він поспішив, якщо вже з тобою не вийшло. І Уліна, здається, побоялася тягнути.

– А якщо ніатарі нікому не підійде?

– Так не буває. Комусь візерунок Прада обов'язково відгукнеться. Надто мало жіночої енергії Інье, щоб розкидатися нею.

– Ти казав... Іньє більше немає?

– Немає в чистому вигляді. Тож і доводиться... Це складно. Не бери в голову.

– А він... твій родич?

– Далекий. Вже тільки за кольором Маньє і можна розпізнати.

– Чому... ви не маєте нормальних весіль?

– Нормальних – це людських? – посміхнувся Еллінге. Я зніяковіла. Справді, те, що здавалося нормальним мені, навряд чи здається таким само і драххам.

– Я... можу з ними побачитись? Привітати?

Чоловік кілька митєй розглядав моє обличчя. Після кивнув, суворі губи несподівано пом'якшилися:

– Запрошу їх у гості.

Я посміхнулась. Ох, невже це заради мене?

– Радий, що зміг викликати щиру усмішку на твоєму обличчі, – озвався він.