Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

– Чудовисько, – промовив він, блиснувши очима.

Я розправила плечі, підвела голову. Ніколи не любила брехні. Все життя ніатарі, необхідність бути обраним одним із драххів завжди здавалася мені жахливим фарсом!

– Він мені не син, – глухо відповів Еллінге. – Спадкоємець, бо власних дітей не маю. І до останнього думав, що ніколи не матиму. Ти єдина. Єдина за десятки років, хто мені підходить.

– Підходить, – відвернулася я. – Тобі не потрібна я, тільки мій візерунок. Ти не готовий кохати мене... і не вимагай цього від мене.

– Я чоловік!

Я прямо подивилася йому у вічі:

– Наші чоловіки здатні кохати. А драххи – лише битися за ніатарі, не питаючи її саму. Вам не здається, що якби ви надавали дівчатам право вибору... можливо, і ситуація складалася б інакше.

– Давали їм право вибору, – процідив драхх. – Загалом мало не втратили... всього.

– Чому? – вразилася я.

– Жінки, – ще одна крива усмішка. – Коли відчувають свою владу... Багато хто й не збирається обирати, крутить кількома або стравлює чоловіків.

– Значить, чоловіки не домоглися того, щоби жінка їх вибрала!

– Вважаєш, я мушу тебе домагатися? – осадив холодний голос. – Тебе, мою дружину, виховану ніатарі? Ти вже моя.

– Я не сказала цього, – відвернулася я.

Кілька миттєвостей ми мовчали, важко дихаючи. Вперше я говорила, говорила відверто і не уявляла, яка кара тепер на мене чекає.