Не рідні - Ольга Джокер
Здається, ніби ці тортури тривають вічність! Теплі руки Кирила втирають мазь у шкіру, щоб швидше зажило ребро. Чиста механіка, нічого особистого. Але, чорт візьми, я не розумію, що зі мною... Низ живота відчутно поколює, а в голові фрагментами проносяться відверті картинки, як Кирило знімає з мене білизну і гладить нижче. Боже мій, боже... Швидше б це закінчилося, прошу!
Ледве Самсонов закручує кришечку мазі, я біжу до себе в кімнату і закриваюся на замок. Лице горить від сорому, бо я на сто відсотків впевнена в тому, що він бачив і відчував мої мурашки!
Насилу заспокоївшись, лягаю на ліжко і намагаюся заснути. В голову лізуть всякі дурниці, відволікаюся як можу. Трохи пізніше мене торкає! Я ж навіть не подякувала Кирила за те, що він зробив, тільки бурчала весь вечір, а він намагався і щиро переживав...
Вийшовши в коридор, сміливо прямую в сторону його спальні. Завмираю біля дверей, коли чую строгий командний голос:
- Софія і Катерина, так... Можеш не стримувати себе в методах, Дьомін. Жорсткіше, вони заслужили...
Я відкриваю двері і проходжу в кімнату, ступаючи босими ногами. Кирило стоїть біля вікна. Помітивши мене, осікається і здивовано дивиться, трохи схиливши голову набік.
- Я пізніше передзвоню, Влад. До зв'язку.
Він опускає телефон на підвіконня, суне руки в кишені штанів.
Я роблю боязкі кроки йому назустріч. Не знаю, чого добиваюся цим, просто дію на якихось невідомих мені інстинктах. Я жертва, а він - мій захисник. Сильний, сміливий і небайдужий.
- Забула подякувати тобі. Знаєш, я іноді буваю вредною...
- Чому іноді? - усміхається Кирило.
Зупинившись навпроти, я кладу руки йому на плечі і встаю на носочки. Самсонов набагато вище, доводиться докласти зусиль. Тому що хочеться. Дуже дуже сильно. Плювати, що він подумає...
Закриваю очі, тягнуся до Кирила і ледь відчутно торкаюся губами його твердих і теплих губ. Мене немов струмом б'є від нових почуттів і емоцій. Голова йде обертом від чоловічого запаху і близькості, а серце б'ється об ребра і починає голосно-голосно стукати. Будь ласка... будь ласка, нехай не відштовхує.
Але Кирило напружується всім тілом і навіть не робить спроб відповісти. Відсторонюється і хитає головою, а у мене всередині ніби обривається все...
- Це зайве, - вимовляє він низьким голосом. - Досить просто сказати дякую, Віто.
Як ні в чому не бувало стоїть і дивиться на мене. Я не витримую такої ганьби. Розвертаюся і йду на вихід.
- Так би відразу і сказав, що тобі бридко, - повідомляю, смикаючи за ручку і облизуючи зранені губи.
- Дурненька... - каже Кирило наостанок.
«Кретин», - думаю я, перш ніж з гуркотом зачинити двері.
