Не рідні - Ольга Джокер
Кирило
В очі немов піску насипали. Ніч пройшла складно і майже без сну.
В рот раз у раз лізло густе хвилясте волосся, що пахнуло полуничним шампунем, а тіло заніміло від незручної пози, в якій мені довелося лежати.
Віта шумно зітхає і перестає рухатися, завмираючи немов полохливий заєць. Прокинулася, значить. Здивована? Я також. Тому що до цього моменту вона як тільки не знущалася наді мною. Спочатку впритул присунулася. Тремтіла немов осиковий лист, зігрітися хотіла. Я накрив її пледом і відповз на самий край ліжка, але вона і там мене дістала. Так активно ворушилася, що робудила би навіть мертвого.
Хотів піти в кімнату для гостей, але вирішив потерпіти до ранку. І не в таких умовах доводилося спати раніше: стоячи, сидячи, у зливу і лютий мороз ... А з дівчиною, нехай навіть Вітою, взагалі дрібниці.
- Ти, як я розумію, не спиш? - питаю неголосно, щоб не злякати.
Ситуація делікатна і неоднозначна. Неправильна, одним словом.
Віта помітно напружується, але не робить спроб встати і піти.
- Ага, прокинулася ... Ти навіщо мене до себе підсунув?
- Нічого собі заявочки! - посміхаюся у відповідь. - Це взагалі-то ти до мене полізла.
Я не бачу обличчя Віти, але чомусь уявляю, як заливаються рум'янцем її щоки. Напевно, не варто бентежити дівчину.
- Не може бути... Скажи, що ти жартуєш, Кирило.
- Якщо тобі стане від цього легше, то окей, я жартую.
- Вибач ... - зітхає вона. - Я не контролювала себе.
Мушу додати, що я також. Все якось само собою вийшло. По-дебільному... Начебто дорослий мужик, а лежу дві години і зрушити з місця не можу. Або не хочу?
- Це ж... природно, так? Те, що я зараз відчуваю ... - питає з затримкою Віта.
- Так, це природно, але провокувати не варто.
- Ем... І що мені робити?
- Встати і піти до себе. І живіше.
Провінціалочку не доводиться довго просити. Вона швидко схоплюється з місця, осмикує тонку сорочку, що обліпила тендітне тіло і жваво виходить за двері. Нарешті.
Перекинувшись на спину, тягнуся до телефону. Знімаю блокування, шукаю в контактах номер Олени. Здається, наша сварка затягнулася і саме сьогодні я готовий зробити крок назустріч. Два місяці без близкості, чорт забирай.
- Слухаю, - звучить у динаміці мелодійний голос коханки.
- Не хочеш приготувати для мене сніданок? Я б заїхав перед роботою.
- Самсонов, ти в своєму репертуарі! Дивно, що в лоб не спитав.
- Хочеш?
- Ти проміняв мене на свою малолітку.
Ображений голос зривається на істерику. Починається.
На початку наших відносин Олена не була такою. Поступлива, добра, привітна й усміхнена. Погоджувалася на всі умови і клялася, що після розлучення не хоче більше ніяких серйозних відносин. З появою Віти в неї ніби демон вселився. Необгрунтовані ревнощі, претензії, натяки на щасливе спільне майбутнє. Схоже, пора закінчувати. Я не звик, коли мені так активно набридають.
- Я думала, що ти повернешся після тривалого відрядження і вільний час ми будемо проводити разом. Я скучила.
- Олена, в останню нашу розмову я тобі все доступно пояснив.
- Пам'ятаю-пам'ятаю, ти за нею доглядаєш, - зітхає коханка.- А мені що робити, Кір? З розуму сходити? Переживати, спиш ти з нею чи ні, поки я не поруч?
- Я ж сказав, що ні. Ти повинна вірити моїм словам.
- Повинна. І хочу тобі вірити, але у мене не виходить. Весь час думаю про те, що твоя підопічна молодше і красивіше.
Чорт, Олено... Так, Віта молода і красива, але їй всього двадцять. Дівча зовсім. Нетямуща, дурна. Я не до такої міри відбитий, щоб розглядати тягнути її до себе в ліжко. Сьогоднішня ніч не береться до уваги. Це були непередбачені і неконтрольовані обставини.
- Коротше, Кір, вибач, але зі сніданком сьогодні ніяк. До того ж у мене почалися ці дні, - звучить контрольним пострілом в голову.
Закінчивши розмову з Оленою, я встаю з ліжка і йду в душ. Світло до сих пір не дали. Гарячої води, відповідно, теж немає, тому що вона подається від електрокотла. Нелюди. Але холодна вода теж нічого. Бадьорить.
Переодягнувшись, спускаюся на перший поверх і застаю Віту біля холодильника. Вона як і раніше на мене не дивиться. Ніяковіє, нервує. Всі емоції з легкістю читаються.
Віта нарізає бутерброди і намагається включити електрочайник. Вставляє його в розетку, кілька разів поспіль клацає кнопкою... Потім, отямившись, чортихається. Забавна вона і мила, чарівна в своїй наївності і безпосередності. Як згадаю її під наркотою і в короткому платті, трясти починає. Шкода буде, якщо одного разу провінціалочка все-таки зламається.
- Поїхали, Віт. Вдома поснідати не вийде.
- А бутерброди, Кирило?
- Поклади в холодильник.
- Давай я тобі з собою дам? - каже вона, піднімаючи на мене чисті блакитні очі. - Будеш пити чай з колегами і заодно перекусиш.
Я слабо уявляю таку ситуацію, але все одно для чогось погоджуюся. Напевно, щоб її не образити.
Зупинивши машину біля універу, прошу Віту дзвонити і звітувати про всі пересування. Вона слухняно киває на кожне моє слово, посміхається і бажає гарного дня. Надто привітна, тому десь глибоко в душі шкребе невіра. Трохи постоявши в недозволеному місці і переконавшись у тому, що Віта увійшла в будівлю університету, заводжу двигун і з чистою совістю їду на роботу. Я зроблю з тебе людину, Віта.
Мені часто здається, що з юрбою різновікових бійців в моєму підпорядкуванні управлятися куди простіше, ніж з однією двадцатирічною. Вони бояться і поважають свого командира. Якщо помиляються, то тут же виправляють.
Пояснивши хлопцям завдання на сьогоднішній день, йду до себе у кабінет.
Я люблю свою роботу, вона у мене на першому місці. Це той самий усвідомлений вибір, про який я ніколи не шкодував. Жодного разу за п'ятнадцять років кар'єри. Незабутні емоції, коли кожна виконана мета відгукується вібруючою радістю всередині. Ні з чим не порівнянні відчуття, коли тебе нагороджують медалями і підвищують у званні. Хочеться не зупинятися. Наполегливо йти до кінцевої мети, щоб потім, нарешті діставшись до вершини, видихнути. І тільки після цього, можливо, обзавестися сім'єю і дітьми.
Директор служби безпеки в минулому місяці сказав, що мені світить чергове підвищення. Він йде на пенсію і хоче передати своє крісло комусь адекватному. Поки вирішують між мною і Смоліним. Я розумію, що повинен показати себе зразково, тому викладаюся на максимум.
Дзвінок від Віти звучить незвично рано. На годиннику лише одинадцята ранку. І це насторожує.
- Кирило, це я, Віта, - схвильовано промовляє провінціалочка.
- У мене є твій номер.