Не рідні - Ольга Джокер
***
- Ти сьогодні раніше звичайного, - вимовляє Маша, коли ми зустрічаємося в холі.
Вона цілує мене в обидві щоки і бере під руку. До занять ще цілих двадцять хвилин.
- Мене Кирило підвіз, - пояснюю подрузі. - Йому ніби як по дорозі.
- Ой, ти йому повірила? Здається, твій опікун до тебе небайдужий.
Від обурення я напружено соплю.
- Він виконує волю батька, Машо. Не шукай в його діях ніякого підтексту. Кирило серйозно взявся мене контролювати. Тепер я без вечірок і тусовок, а моя картка заблокована.
Ми заходимо в аудиторію і займаємо свої місця. Знаходжу поглядом Назара, але він мене чомусь ігнорує, хоча точно бачив, що я увійшла.
До початку занять вислуховую від Маші кумедні історії з життя в студентському гуртожитку. У вихідні там зазвичай відбувається все найцікавіше. У такі моменти я сильно шкодую, що під час вступу відмовилася від місця в гуртожитку. Адже це куди краще, ніж жити з Кирилом в постійній напрузі і стресі.
В обід ми з Машею за звичкою заходимо в їдальню. Я з нетерпінням чекаю появи Назара. Хочеться поговорити з ним про те, що сталося. Порозумітися зі свого боку і попросити від нього пояснень щодо Антона. Назар виглядає пристойним хлопцем. Звідки у нього такі друзі, як той недоумок?
Він з'являється в їдальні, коли ми займаємо столик біля вікна. Не дивлячись в нашу сторону, разом з Давидом і Олегом проходить повз і йде у напрямку до... тих дівчат, які були у мене вдома.
- Ти дивись... домоглася-таки свого білява стерва! - бурчить Машка.
- Ти про кого зараз?
- Хлопці раніше з нами обідали, а тепер до Катьки і Соні пішли. Соня давно очей з Назара не зводить. Вона по сусідству зі мною живе, на третьому курсі навчається. Неприємна... жах! На вихідних тільки її і чути було.
Роблю вигляд, ніби мені байдуже, бо Назар має право сідати за стіл до кого завгодно. Але в голові все одно прокручую його поведінку. Раптом він і справді на мене образився? Раптом не стане тепер спілкуватися? Щастя було таким близьким... я могла розмовляти з ним, слухати його і близько розглядати. Невже тепер все це стало недоступним?
Шматок булочки не лізе в горло. Я допиваваю чай і встаю із місця, Машка починає збиратися слідом. В сторону столика, де сидять хлопці, намагаюся не дивитися. Щоб що?.. Щоб не засмучуватися, напевно. Раптом Соні Назар посміхається точно так же, як і мені?
- Ві! Ві, зачекай! - зве знайомий голос.
Я обертаюся і починаю посміхатися. Назар, закинувши рюкзак на плече, поспішає в мою сторону. Гарний, як і завжди, і стильно одягнений. Позаду нього плетуться інші хлопці.
- Не бачив тебе в їдальні.
- Ми з самого початку тут сиділи, - відповідаю йому.
- Оу. Здається, мені потрібно перевірити зір. Як справи, Ві? Сильно тобі від батька влетіло?
- Це не батько, - зніяковіло відповідаю я. - Син мого вітчима.
Дивуються, як можна було прийняти Кирила за мого батька? Він, звичайно, дорослий чоловік, але виглядає явно не старше за свій вік. Якраз на тридцять п'ять.
- Неважливо, - відмахується Назар. - Сильно лаявся?
- Сильно, - відповідаю здавленим голосом.
- Мені шкода, Ві. Правда шкода. Я не думав, що так вийде.
- Я теж не думала...
Зупинившись в коридорі, озираюся на всі боки. Назар теж зупиняється і уважно дивиться на мене ясними блакитними очима. Неймовірний хлопець... Коли наші погляди зустрічаються, здається, що світ навколо завмирає.
- Я можу задати тобі питання? - питаю неголосно. - Щодо твого друга Антона?
Назар зціплює щелепи.
- Не називай його більше моїм другом, - вимовляє після короткої паузи. - Він ідіот, і тепер ми не спілкуємося.
- Справді?
- Звичайно, Ві. Я коли дізнався, що він намагався зробити з тобою в кімнаті, був в шоці. Ще раз пробач. Я ручався за своїх друзів, але вечір повністю вийшов з-під контролю.
Киваю у відповідь на його вибачення і заходжу в аудиторію, відчуваючи, як тріпоче серце у грудях. Я дуже рада, що Назар так толково все пояснив. Тепер в моїй голові все сходиться. Антон не той, за кого себе видавав. Так буває. Назар ні за що б не став з ним дружити, якби знав, на що він здатний.
Лекції закінчуються в два. Я виходжу з аудиторії, беру Машку під руку і веду на вихід. Щаслива і усміхнена. По дорозі розумію, що треба забігти до вбиральні, інакше боюся, що до котеджного селища я просто не доїду.
- Потримай, будь ласка, - прошу Машу, вручаючи їй свою важку сумку.
Заходжу всередину, закриваюсь на клямку і тут же отримую хворобливий поштовх у груди. Переді мною стоїть Соня, а її клонована подружка недобре посміхається трохи віддалік - у вікна.
- Що вам від мене потрібно? - напружено питаю я.
- Ти зовсім імбецилка або прикидаєшся? - кривиться Соня.
- Я справді не розумію ...
Дівчина несподівано вчіпляється в моє волосся і намотує його на кулак, з силою відтягуючи назад.
- Не лізь до Назара. По-хорошому прошу.
- Я не лізу до нього. Він сам...
- Що сам? Думаєш, я сліпа? Не бачу, як ти посміхаєшся йому? Про що ви розмовляли, коли вийшли з їдальні?
- Не скажу...
Соня тягне сильніше, примушуючи мене скрикнути від болю. Здається, що вона вирве все волосся разом.
- Гадина... - шипить мені в обличчя. - Якщо я ще раз побачу тебе поруч з Назаром, то так розмалюю, що мало не покажеться.
Стає страшно. Очі Соні злобно виблискують, а тиск на волосся стає болючішим з кожною секундою...
У двері починає тарабанити Машка.
- Ві! Віта! Ти скоро? Живіт болить, чи що? У мене таблетка є...
Соня відпускає моє волосся, відкриває клямку і, схопивши за плече, виштовхує мене з вбиральні. Я ледь не падаю на підлогу. Рятує тільки Машка, яка встигає мене підхопити. Ноги зовсім не тримають.
- Що? - здивовано кліпає подруга. - Що трапилося? Чому ти була там із Сонею?
- Ходімо звідси, - прошу її, забираючи сумку. - Будь ласка, швидше...
Маша проводжає мене до самої зупинки, засипаючи питаннями. Я коротко відповідаю, не в силах сказати що-небудь виразне. У селищі, де народилася і виросла, я ніколи не стикалася з відвертими погрозами і насильством. Цькування через зайву вагу була, але вона і близько не стояла з тією жорстокістю, що я пережила за лічені три дні. Спочатку Антон, а тепер Соня. В її погрозах я ні краплі не сумнівалася. Вона обов'язково втілить задумане в життя, якщо я буду продовжувати спілкуватися з Назаром. Але як мені відмовитися від нього? Адже я не лізу першою. Найчастіше він робить це сам...
Сівши в маршрутку, я добираюся до будинку. Закрившись в кімнаті, знесилено падаю на ліжко і стискаюся в клубочок. Так сильно хочеться, щоб мене хто-небудь пошкодував і дав пораду. Хтось дуже близький і рідний. Мамо... Рідна... Мені так тебе не вистачає...
На очі миттєво навертаються сльози. Мене роздирає від несправедливості! Що робити? Як вчинити? Сказати про все Назару? Попередити? Куди не глянь, його оточують одні лицеміри!
За цими роздумами я проводжу багато часу. До тих пір, поки за вікнами не починати темніти.
Почувши шум на першому поверсі, витираю сльози і, накрившись ковдрою, відвертаюся до вікна. Як я і думала, Кирило тут же піднімається на другий поверх і без дозволу заходить в мою кімнату.
- Ти не подзвонила, Віто, - звучить суворий голос.
- Я забула.
- А відповісти на мої дзвінки складно? Чому крім вирішення робочих завдань я повинен думати про те, чи не вляпалася ти в чергові неприємності?
- А ти не думай, - відповідаю, чмихаючи носом. - Просто дай мені спокій.
Він замовкає і важко зітхає.
- Хто тебе образив?
- Ніхто . З чого ти взагалі взяв? У мене... у мене просто ПМС, ясно?
- Ясно. Захочеш поговорити - я буду у себе.
Я чую кроки, що віддаляються і скрип дверей. Не захочу, звичайно ж.
- Кирило ... - кличу, відкинувши ковдру, але як і раніше не обертаючись в його сторону. - Пробач, я не приготувала для тебе вечерю.
Тому що так і не змогла змусити себе встати з ліжка. А він голодний, напевно... І буде лаятися. У Самсонова непроста робота, хоча я поняття не маю, чим він займається.
- Ти зголоднів?..
- Не хвилюйся, - відповідає Кирило цілком дружелюбно. - Я замовлю доставку.
