Не рідні - Ольга Джокер
***
Вранці в неділю я насилу встаю з ліжка. Таке відчуття, ніби по мені проїхалися танком. Не рятує навіть освіжаючий душ - стан сонний і млявий. Невже досі не можу відійти після вечірки?
Спустившись на перший поверх, заварюю собі чай. Насторожуюся від найменшого шороху.
Тепер тут живу не тільки я, але і Кирило. Доводиться кожен раз нагадувати собі про це.
У мене немає настрою його бачити. Ні вчора, ні зараз, ні завтра.
Приготувавши Самсонову вечерю, я поспішила відправитися до себе в спальню. Частину вечора сиділа над підручниками і старанно зазубрювати матеріал. В голові в цей момент постійно спливала кинута Кирилом в душі фраза: «Майбутній медик, чорт забирай». Таке відчуття, що майбутні медики не звичайні люди, а якісь надприродні, і не мають права на помилки. Мені раптом захотілося на зло Кирилу стати кращою у своїй справі.
Клацає чайник, я тягнуся до чашки і ледь не кидаю її, коли чую голос Самсонова. Кирило бажає доброго ранку і впевненою ходою проходить по кухні. Виглядає повним сил. У спортивному одязі і кросівках. І як йому не лінь щодня виходити на пробіжку?
- Чому така кисла? - питає Кирило, склавши руки на грудях і спостерігаючи за кожним моїм рухом.
Через це я стаю незграбною. Чайна ложка з дзвоном падає на підлогу, цукор розсипається по мармуровій стільниці... Навіщо він питає? Хіба йому це цікаво? Нехай вже нарешті піде, а коли повернеться, я приготую йому сніданок за порадою Ані. Буду посміхатися і в усьому поступатися... Зазвичай я така і є, впораюся. Спробую.
- Встала не з тієї ноги, - відповідаю, повернувшись до нього обличчям. - Все нормально, я скоро відійду.
- Тобі треба підбадьоритися.
- Я заварила міцний чай, - кажу з краплею роздратування в голосі. - Повинно допомогти.
- Підеш зі мною на пробіжку, Віто.
Я здивовано кліпаю і відступаю на крок назад, упираючись сідницями в кухонну тумбу. В голові яскравими і виразними спалахами з'являються епізоди з минулого. Школа, уроки фізкультури і глузування однокласників...
- Спорт - це не моє, - заперечую, киваючи головою.
Кирило мружиться і кривить губи в неприємній усмішці. Я розумію, що це було не питання і не пропозиція. Він поставив мене перед фактом. Через це я ненавиджу його ще більше.
- Чекаю тебе на вулиці, - вимовляє Самсонов, розвернувшись до виходу.
З жалем глянувши на чай, який до моменту мого повернення напевно охолоне, приречено плентаюся на другий поверх. Я не люблю спорт, тому у мене в гардеробі майже немає відповідного одягу. Знаходжу короткі зручні шорти і білу футболку. Дістаю старі кросівки і заплітаю волосся у високий хвіст. Заспокоюю себе тим, що давно виросла і не є тією, що була раніше. Ніхто не буде сміятися. Кирило... він же не купка недорозвинених однокласників?
Як і обіцяв, Самсонов чекає мене внизу. Уважно оглядає мій одяг і хмуриться. Я вже знаю, що він чимось незадоволений. Здається, ще кілька днів, прожитих під одним дахом, і я навчуся читати його без слів.
- Ми будемо бігати в лісі, Віто, а у тебе не зовсім підходящий одяг.
- Іншого немає.
- Треба купити.
- Треба, - пирхаю я. - Але дехто заблокував мою карту.
Тому, чорт візьми, я поняття не маю, як буду купувати такі необхідні речі, як, наприклад, прокладки! Вся моя готівка давно закінчилися. У такій ситуації хочеться опустити руки і здатися, поїхавши на батьківщину, але... попереду дуже відчутний і реальний шанс отримати професію своєї мрії. І цей нестерпний чоловік прекрасно знає, що може мною маніпулювати. Як йому хочеться і коли йому хочеться.
- Віта, я не говорив, що ти залишишся зовсім без грошей. Я оплачу всі твої базові потреби, просто інші витрати ретельно проконтролюю, щоб не було навіть думок про різні дурниці.
Ми починаємо пробіжку. Кирило згортає вліво, на вузьку стежку, що веде до лісу. Одного разу я гуляла тут і ледь не заблукала! Сподіваюся, він знає дорогу.
- Що ти маєш на увазі під дурницями?
Я йду за Самсоноваим і додаю темп. Дивлюся на широку рельєфну спину і руки, обтягнуті чорною футболкою. Якщо не бачити обличчя, то можна припустити, що він симпатичний, навіть красивий. Але варто тільки поглянути Кирилу в очі і відчути неприємну енергетику, як всі ці припущення руйнуються.
- Алкоголь і наркотики.
- Я ж сказала, що не вживала їх навмисно!
Кирило повертає голову і посміхається. Не вірить! Він, чорт візьми, мені не вірить! За кого він мене приймає? За алкоголічку і наркоманку? Від злості хочеться штовхнути його в спину.
Зупинившись, впираюся руками в коліна. Дивлюся, як висока фігура Кирила видаляється вглиб лісу. Може, згорнути додому, поки не пізно? Самсонов піднімається по невисокому схилі рівним темпом. Він ні грама не втомився, я ж, в свою чергу, жахливо спітніла. Згадавши мудрі слова Ані, роблю глибокий вдих і, різко зірвавшись з місця, наздоганяю Кирила.
По дорозі наступаю на гострий камінчик. Намагаюся вхопитися руками за повітря, але марно. Заплющивши очі, я починаю котитися вниз, плюхнувшись на сідниці і неприродно підвернувши при цьому ногу.
Біль така неприємна, що з грудей виривається протяжний стогін, а пекучі сльози починають котитися по щоках. Здається, ніби ось-ось з усіх боків полетять глузування... Я виглядаю смішно! Заплакана, спітніла, розпатлана і нікчемна...
- Я ж казала, що спорт - це не моє! - голосно викрикую, закриваючи обличчя долонями.
Кирило повертається і встає наді мною, широко розставивши ноги.
- Йти зможеш?
- Зможу. Тільки посиджу трохи і перепочину. Я втомилася. Ненавиджу біг, спорт і фізкультуру ...
- Навіщо тоді вийшла на пробіжку?
Видаю нервовий смішок. І що відповісти на це? Що його командний тон в принципі не залишає інших варіантів? Що я його боюся? Що хочу швидше позбутися його присутності, тому побігла? Ні, я цього вголос не скажу, тому що це буде крах всьому задуманому.
- Покажи, що з ногою, - вимовляє Кирило, важко зітхнувши і опустившись переді мною навпочіпки.- Кросівки зніми.
- Не перелом вже ... - бурмочу собі під ніс.
- Я просто подивлюся. Дозволиш?
Самсонов схиляє голову набік і вичікувально дивиться. Не сміється.
Помітивши моє замішання, додає:
- Обіцяю бути ніжним.
Щоки миттєво заливає густий рум'янець. Ніжним? Він? Сильно сумніваюся ...
Я швидко знімаю кросовку і відганяю геть дурні думки, невідривно спостерігаючи за тим, як довгі пальці впевнено обмацують мою ступню. Трохи лоскотно, але точно не боляче... Як і обіцяв. Тіло розслаблюється, а по шкірі при цьому повзуть мурашки. Такі виразні, що, здається, Кирило їх помічає. Інакше чим можна пояснити його легку загадкову напівпосмішку?
- Я була товстою в школі, - зізнаюся на одному видиху. - Дуже. Настільки, що кожен урок фізкультури був для мене тортурами. Доктор казав, що я здорова і у мене спільна група для занять, тому ніяких поблажок не було.
Я розповідаю про це для того, щоб на корені знищити назріваюче збудження внизу живота. Хочеться звести ноги разом або прийняти освіжаючий душ. Не знаю, чому воно раптом з'являється? Від чого? Можливо, тому що жоден чоловік не торкався мене так інтимно і ніжно, як Кирило.
«Це всього лише ступня, ступня ...», - повторюю я немов мантру. Адже він навіть не чіпає мої груди або стегна...
- А на фізкультурі зі мною постійно щось траплялося, - продовжую говорити далі. - Я не могла перестрибнути через «козла», тому що завалювалася на спину. Не могла бігти крос, тому що задихалася і була червоною немов помідор. Не могла... багато я не могла. І постійно чула глузування на свою адресу. Схудла я тільки після смерті батька. Просто на тлі стресу пішла вся зайва вага. І тепер я така. Інша...
- Красива, - підсумовує Кирило. - У тебе чудова фігура, Віто, і ніхто більше не стане над тобою сміятися.
Він бентежить мене. Невже правда вважає, що у мене чудова фігура? Він бачив мене без одягу. Голою.
Мама говорила, що я надто худа, хоча мені перетворення шалено сподобалося.
- Коротше, спорт я як і раніше ненавиджу, бо він асоціюється зі складними роками мого життя, - відповідаю Самсонову замість подяки.
Кирило піднімається на ноги і простягає мені руку.
- Зате ти взбадьорилася, мала, - несподівано м'яко вимовляє він. - З ногою все в порядку?
- Так, - кажу здавленим голосом. - Більше не болить.
Закінчилося... Моє персональне катування закінчилося. Господи, він навіть не симпатичний мені. Звідки така реакція?
Кирило звертає назад, а я плентаюся слідом за ним, тепер уже уважно дивлячись під ноги.
Що там говорила Аня? Спокусити Самсонова? Так це ж просто смішно! Напевно у нього було багато різних жінок, а я для нього і не жінка зовсім... Нав'язана малолітка, про яку він змушений піклуватися.
