Не рідні - Ольга Джокер

*** 

Здається, у мене піднімається температура. Стає жарко, тіло покривається потом. Ввижається, що на краєчок ліжка сідає мама і кладе долоню на мій лоб. Хитає головою, голосить і дивиться таким сумним поглядом, що стискається серце. Я хочу виправдатися за свою поведінку і тягнуся до неї, але в цей момент її образ розсіюється. Прокидаюся і розумію, що це був сон. Всього лише сон. Мами більше немає зі мною. 

Важко зітхнувши, дивлюся у вікно. На вулиці сьогодні згустилися хмари, від чого голова починає боліти з потроєною силою. Я утикаюся лицем в подушку і тихо схлипую. Не хотіла прокидатися, їй-богу, не хотіла! 

За фрагментами згадую вчорашній вечір і саму ганебну ніч у своєму житті. Жах... Це не могла бути я. Просто не могла! І Кирило... Чому саме він врятував мене від зґвалтування і став свідком моєї помилки? Чому не хтось інший? Назар, наприклад? Або Машка... 

Одяг, в якому я заснула, наскрізь мокрий. Волосся прилипли до лиця, а в роті сухо, немов у пустелі. Доводиться встати з ліжка і відправитися в душ. 

Я включаю теплу воду, намилюю тіло гелем, що смачно пахне і який зараз чомусь викликає огиду і нудоту. 

Намагаюся не впускати в голову думки про вчорашнє, але тут... все нагадує про нього. І про Кирила. Як він жорстоко змушував мене протверезіти і як дивився повним зневаги поглядом, коли я оголювалася перед ним. Чому він опинився в будинку, я так і не зрозуміла, але сам факт його появи був шоком. Поняття не маю, чи зможу тепер без сорому дивитися Самсонову в очі? Чи повинна подякувати йому за порятунок? Або краще зробити вигляд, що нічого й не було? 

Переодягнувшись у короткі шорти і футболку, я спускаюся на перший поверх і йду на кухню. Їсти хочеться неймовірно, незважаючи на нудоту. У шлунку після нічної екзекуції зовсім порожньо. 

Діставши з холодильника яйця і овочі, готую омлет. Набравши номер Машки, притискаю телефон до вуха і ставлю на плиту сковороду. 

- Доброго ранку, - вітаю подругу. - Не розбудила? 

- Поспиш тут, - обурюється Машка. - З восьмої ранку в гуртожитку якийсь дурдом твориться. 

- Як ви... вчора додому добралися? 

- Ой, краще не питай! Хлопці були у гніві! Твій опікун всіх розігнав, ще й прибиратися змусив! Ти чому не сказала, що він може нагрянути? 

- Я не знала, Маш ... А Назар? Він сильно злився? 

- Сильно! Потім посварився з Тохою, коли той, як побите щеня, вискочив із твоєї спальні. Йому  сильно  перепало, так? 

- Напевно. Я погано пам'ятаю вчорашній вечір, все ніби в тумані було... А через що Назар посварився з Тохою? - питаю Машу. 

Десь в глибині душі миготить надія, що через мене. Раптом Назар якимось чином дізнався, що Тоха мене домагався? 

У цей момент по даху починає молотити сильний дощ. Я підходжу до вікна і, відсунувши штору, дивлюся на зіпсовану осінню погоду. Не люблю цю пору року. Ніколи не любила. Осінь викликає якусь щемливу тугу і депресію. Тим більше зараз, коли через смерть мами у мене і без того нульовий настрій. 

Несподівано в поле зору потрапляє міцна чоловіча фігура. Я кілька разів поспіль блимаю в надії, що здалося, але образ Кирила Самсонова, що йде по вимощеній гранітною бруківкою доріжці, не пропадає, а навпаки, стає все виразніше. Хочеться сором'язливо відвести погляд, тому що він... по пояс голий - футболка недбало висить на плечі, але я чомусь не роблю цього. Стою і продовжую дивитися, притискаючи телефон до вуха і майже не вникаючи в те, що розповідає мені Маша. 

Кирило добре складений, цього не можна не відзначити: широкі плечі, сильні руки, повиті великими виступаючими венами і м’язи, що перекочуються під шкірою. На животі чітко окреслені кубики преса. Напевно він багато і старанно займається спортом. 

- Ти мене чуєш, Ві? - запитує Машка. 

- Я передзвоню, добре? 

Скинувши виклик, кидаюся до підгораючого омлету. Руки тремтять, коли я вимикаю плиту. Слава богу, не згорів. Не вистачало зганьбитися перед Кирилом в такій простій і примітивній справі, як готування. 

Грюкають вхідні двері, я випрямляю спину і, здається, зовсім перестаю дихати. Чую важкі кроки, що наближаються... Кирило зовсім близько. І зустріч з ним так сильно лякає, що до горла знову підступає неконтрольована нудота. Ні-ні, тільки не зараз, будь ласка ... Роблю глибокий вдих-видих. Відпускає, але чи надовго?

- Бачу, ти вже прокинулася, - вимовляє з сарказмом Самсонов. 

Я обертаюся і видавлюю з себе подобу посмішки. Напевно, виходить не дуже, але я намагаюся. Зрештою, я живу в його домі на пташиних правах і вчора вчинила не зовсім добре... За це Кирило з легкістю може викинути мене на вулицю. 

- Прокинулася. Доброго ранку. 

- Такого вже доброго? - усміхається він і витирає спітніле чоло футболкою. 

Схоже, Кирило займався пробіжкою, тому що на ньому спортивні штани і зручні кросівки відомої марки. Я швидко ковзаю очима по натренованому, блискучому від вологи тілу і змушую себе підняти погляд. Він же військовий. Напевно, кожен з них може похвалитися подібним м'язовим каркасом. 

Кирило проходить по кухні і дивиться на мене. Поняття не маю, що говорити і як поводитися. З ним неймовірно складно, і обстановка на кухні буквально кишить негативом. З його боку, звичайно. 

- А для мене сніданок не приготувала? - нахабно запитує він, заглядаючи в мою тарілку. 

- Ні, пробач. Я не знала, що ти залишився в будинку. Приготувати тобі сніданок? 

- Не відмовлюся, - киває Кирило. - Зараз тільки душ прийму і спущуся. 

Поки він відсутній, благаю себе не нервувати. Так, Самсонов поводиться трохи грубо, але це ж його звична манера спілкування. Не тому, що я запросила в будинок не зрозуміло кого і перебрала з алкоголем. Я попрошу вибачення, можливо ... 

Кирило повертається на кухню через декілька хвилин. Сідає за стіл, тут же приступає до сніданку. Я посмажила йому три яйця і додала туди трохи сиру. Не знаю, для майже двометрового чоловіка це нормально чи мало? 

- Сідай, Віто, я не кусаюся, - киває він на стілець навпроти. 

Хочу сказати , що дуже в цьому сумніваюся, але тут же прикушую язик. Я займаю місце за столом, беру в руки прилади. Треба всього лише завести розмову. Переконати Кирила, що подібне було в перший і останній раз. Він повірить і поїде. Правда ж? 

- Як себе почуваєш? - запитує Самсонов, майже розправившись з їжею, в той час як я ще навіть не приступила. 

- Нормально. Голова трохи болить, але це через погоду. 

- Запевняю, ні, - чеканить він крижаним тоном. 

При цьому хмуриться і складає руки на грудях. Господи, як же з ним нелегко! Відчуття таке, ніби я набрала повні легені повітря і ніяк не можу видихнути. 

- Кирило, я поняття не маю, з чого ти взяв, що я була не в собі... 

- Послухай, за родом діяльності мені довгий час доводилося спілкуватися з різними людьми. Здається, про деяку гидоту я знаю все. Думаєш, я зовсім дебіл? 

- Я тобі вірю, але серед нашої компанії ніхто б не став... І тим більше я...