Не рідні - Ольга Джокер

Кирило 
 
Ледве літак приземляється в столиці, я вимикаю режим польоту і набираю номер Олени. 
 
 - Привіт, Кір! Ти повернувся? 
 
 - Так, вийшло раніше, ніж планував. Через півтори години буду. 
 
 - Є побажання, що на вечерю: риба або м'ясо? 
 
 - Все. Їсти хочеться адськи. 
 
 - Зрозуміла тебе. Ще особливі побажання? Наприклад, червона або леопардова білизна? 
 
 - Роздягнена. Я хочу, щоб ти була роздягнена. 
 
Олена сміється, повідомляє, що скучила і з нетерпінням чекає. 
 
Я кладу трубку і заводжу двигун. Олена - моя постійна коханка ось уже півроку. Спокійна, поступлива і зріла. У ліжку пристрасна і ненаситна. Ми зустрічаємося мінімум два рази на тиждень, і мене в ній все більш ніж влаштовує. 
 
Встрявши у затяжну пробку, відкриваю вікно, дозволяючи задушливому повітрю увірватися в салон авто. Два місяці я був відсутній в столиці, а здається, ніби вічність. Дороги завантажені, їдеш немов черепаха. Бісить. Барабаню пальцями по керму, поглядаючи на світлофор. У місті, звідки я прилетів, з цим було куди простіше. Можна гнати на максимум по порожній дорозі, навколо безкраї поля і гори. І нічого більше. Часом я думаю про те, що було б непогано змінити місце проживання і вибрати щось більш спокійне, але в столиці занадто глибоко проросли корені. 
 
Олена зустрічає мене на порозі квартири в напівпрозорому мереживному халаті. Відкрито посміхається і не лізе обніматися, прекрасно знаючи, що я терпіти не можу цього. 
 
 - Спочатку повечеряєш, або перейдемо до десерту? - питає, граючи бровами. 
 
 - Спочатку душ. Від мене тхне як від собаки.
 
Вона киває, вручає чисті рушники і виходить. 
 
Підставляючи обличчя під струмені води, я подумки формую список справ на найближчий тиждень. Завтра автомайстерня, післязавтра потрібно до Леонтьєва змотатися і не забути заїхати до матері на вечерю. Вона давно просила. Все складається чітко, немов пазл, не вистачає якоїсь однієї незначної деталі. 
 
Обмотавши стегна рушником, я виходжу з ванної в спальню і плюхаюся в крісло. Олена запалює аромасвічки, фоном вмикає музику. Вона нещодавно розлучилася з чоловіком, тому, на щастя, не наполягає на тому, щоб жити разом, одружуватися або обзаводитися дітьми. І це я ціную в ній. 
 
Витончено рухаючись мені назустріч. Смаглява після солярію шкіра покрита мурашками, погляд томний і сповнений бажання. У Олени гарне тіло - дякуючи частим дієтам і спортзалу: округлі стегна, плоский, запалий живіт і великі груди. Силікон, але на дотик майже не відрізниш від справжніх. 
 
Опустившись на коліна, вона підчіплює пальцями рушник у мене на стегнах. Теплий переривчастий подих торкається шкіри. 
 
Я блаженно прикриваю очі і відкидаю голову на спинку крісла. 
 
Телефонний дзвінок десь в передпокої перериває мої роздуми. Олена піднімає на мене невдоволений погляд. 
 
 - Принесеш телефон? - кваплю її.
 
 - Кір, ну що, прямо зараз? Не можна пізніше?
 
 - Це можуть по роботі дзвонити. 
 
 - Але ти тільки-но прилетів ... 
 
 - Принеси. Будь ласка. Телефон, - кажу по словам. 
 
Олена встає з колін і, не прикриваючи наготу, йде в передпокій. Повернувшись через декілька секунд, вручає мені мобільний. На екрані світиться незнайомий номер - це навряд чи по роботі, але я тут же знімаю слухавку, жестом вказуючи коханці, щоб продовжувала. 
 
 - Здрастуй, Кирило! - звучить в динаміці жіночий голос. - Насилу знайшла твій номер. Це Євгенія Семенівна, сусідка твого батька. Царство йому небесне ... 
 
 - Зрозумів, ближче до справи. 
 
 - Кирило, не зрозумію, ти здав будинок в оренду? Такий шум звідти доноситься! Музика, крики. А на годиннику, на секундочку, половина першого ночі! 
 
Чорт... Точно ж. Після приїзду я хотів провідати Віту. Батько запевняв, що вона чистий і невинний ангел, і просив за нею ретельно доглядати, не те зіпсує дівчинку столиця і вона пропаде тут зі своїм характером. А вона он як розгулялася, провінціалочка. Всіх сусідів на вуха поставила. 
 
 - Зараз улагоджу цей момент, - запевняю сусідку. - Одну хвилину. 
 
 - Буду вдячна! - радіє вона. - Чесно кажучи, я думала поліцію викликати, але вирішила насамперед тебе набрати і врегулювати це питання мирним шляхом. 
 
Я відключаю телефон, набираю номер Віти. Йдуть довгі гудки, але вона так і не знімає слухавку. 
 
 - Кір, щось трапилося? - запитує Олена, повністю припинивши ласки. 
 
Я набираю номер Віти ще і ще, але в кінці кінців розумію, що це марно. Сусідка знову дзвонить, істеричним голосом повідомляє, що шум не припинився. 
 
 - Я в «Лісові галявини» прокачусь, - кажу коханці, піднявшись з крісла. - Там у Віти вечірка, треба згорнути. 
 
 - Чорт, я не розумію, чому ти взагалі до сих пір її не вигнав звідти? Батька більше немає в живих, він же не дізнається ... 
 
Незважаючи на те, що батьки давно розлучилися і я проживав з матір'ю, батька я безмірно любив і поважав. Завдяки йому став тим, ким я є. Дати обіцянку доглядати за Вітою і оплачувати її навчання, а потім благополучно вигнати на вулицю - це точно не про мене. Я вмію тримати слово. 
 
 - Мені здається, чи це не твоя справа? - Дивлюся на Олену. - Чекай. Я скоро повернуся. 
 
До заміського будинку батька доїжджаю за сорок хвилин. До цього моменту сусідка обірвала мені телефон, запевняючи в тому, що шум не тільки не припинився, а й став ще сильніше! Злий, голодний і незадоволений, я заїжджаю в селище і, відкривши ворота, зупиняю машину під навісом. 
 
Музика і справді грає досить голосно. Чути сміх і вереск. Сам колись був молодим студентом і любив влаштовувати гулянки, але після того як мене відрахували з універу і батько дізнався про це, було більше не до веселощів. 
 
Натовп молоді сидить на веранді. Вони затихають, коли я встаю навпаки і, склавши руки на грудях, уважно оглядаю кожного. 
 
 - Вечірка закінчена, всі вільні.
 
Чути сумне зітхання, але не ослухатися ніхто не сміє. Взявши якесь дівчисько під лікоть, питаю, де Віта. 
 
 - Вона на другому поверсі. З Тохой усамітнилася. 
 
Нічого собі... Рівень злості починає зашкалювати. Не знаю, на що я злюся більше: на те, що мої плани на вечір нещадно знищили, або на те, що провінціалочка лише прикидалася скромною і милою. 
 
 - Добре, - киваю дівчині. - Охорона не випустить вас звідси, поки ви не приберете за собою. 
 
Вона закочує очі від невдоволення, але тим не менше починає збирати зі столу пластикові стаканчики і порожні пляшки.