Право на другий шанс - Тая Смоленська
- Ну як, з розміром вгадала або ти за три роки встиг схуднути? Навряд чи твоя нова дружина балує тебе домашньою їжею, - не можу втриматися від шпильки.
- О, так значить ти стежиш за моїм життям, - шторка різко відкривається і я завмираю, побачивши Артема.
На ньому лише джинси, що низько сидять на стегнах. Чорна доріжка волосся йде під пояс, кубики преса ще більш рельєфні, ніж були раніше. Він все так же в хорошій формі. А жаль. Було б набагато простіше, якби він перетворився в лисіючого товстуна. Ну чому життя таке несправедливе? Добре хоч я виглядаю відмінно. Не так прикро стає.
Я насилу змушую себе відвести від нього погляд.
- Твої весільні фото спливли у мене в стрічці, - вимовляю байдуже і тисну плечима. - Так що з розміром?
Кілька секунд Артем дивиться на мене ніби не розуміє про що мова, потім згадує про сорочку, яку він стискає в руках і знову ховається за щільною тканиною шторки.
- Може, все-таки повечеряємо? Розкажеш як жила останні три роки? - доноситься неголосно.
- Ні. Це зайве, - схрещую руки на грудях і відчуваю себе незатишно і невпевнено.
А потім не витримую і запитую:
- Артем, що це за ігри? Навіщо ти переслідуєш мене? І не говори що випадково сьогодні зайшов сюди.
- Я взагалі-то тут частий покупець. Ось тільки тебе раніше не бачив.
- Не потрапляв на мої зміни.
- Не важливо. Так що з обідом, Поль?
По тілу проходять мурашки від того як він вимовляє моє ім'я.
- Це ні до чого. Якщо сорочка підійшла, проходь на касу, дівчата проб'ють її.
- Стривай, - він хапає мене за руку, коли я збираюся піти. Від цього дотику все всередині мене перевертається. Я не можу відвести погляд від пальців, що з силою стискають мою кисть. Під ними шкіра горить, плавиться.
- Поліна, дорога, вам потрібна допомога? - доноситься з боку голос Миколи.
Це єдиний раз, коли я й справді рада його бачити.
- Ні, все добре, - посміхаюся я і Артему доводиться відпустити мене. - Не треба, Артеме, все пройшло. У тебе своє життя, у мене своє. Не варто ворушити минуле, - кажу на прощання і ховаюся з його поля зору.
Кілька хвилин я намагаюся прийти в себе в коморці. Все ще відчуваю його дотики. Я вся тремчу, відчуваю себе слабкою. Вразливою. Стільки часу працювала над собою, намагалася викорінити заразу під назвою «Артем» і все виявилося марно. Клин клином вибивають, ось тільки, здається, іншого такого як Артем не знайти. Чомусь чоловіки з якими я зустрічалася після розлучення нічого всередині мене не викликали. Лише легку симпатію.
Коли нарешті приходжу до тями і виходжу, колишнього чоловіка вже немає. Його машини теж. Поїхав. Я видихаю. Але на душі все ще неприємний осадок залишився. Не потрібно було приходити сьогодні. Чого хотіла добитися? Дурість же зробила.
Я покидаю бутік передостанньою. Здаю ключі, фірмову спідницю і блузу. Бейджик. Оглядаю манекени і вішалки з одягом прощальним поглядом і радію, що змогла знайти себе в цьому житті і знайшла сил, щоб не здатися і стати незалежною. Працювати на когось нестерпно. Навіть не хочу думати про інше життя.
Я виходжу на вулицю і в обличчя вдаряє свіжий вітерець. Вже майже одинадцята ночі. Я піднімаю голову до неба, шкода зірок в місті не побачити. Ковзаю поглядом по парковці, але знайомої машини не знаходжу.
Поїхав.
Це на краще.
Тепер можна не хвилюватися і не боятися зустрічі з ним. Аня в безпеці. Ніхто її не відбере у мене.
Роблю крок до свого автомобіля, як хтось раптово хапає мене ззаду, закриває рот і тягне кудись в сторону. Липкий страх повністю опанував мною. Я намагаюся відбитися, але сили не рівні. Сподіваюся, що це дурний жарт. Що у Артема відстійне почуття гумору, але коли мене заштовхують в чорний позашляховик, а поруч виявляється Микола, мені стає так страшно, як ніколи раніше.
- Добрий вечір, Поліна, - посміхається він, - вирішив, раз ви не прийняли мою ввічливу пропозицію повечеряти, то пора б застосувати інші методи умовлянь.
Клацання і ми замкнені в його залізному звірі. Поворот ключа і звір зривається з місця, несучи мене все далі і далі ...
