Відлюдько - Інна Земець

       Ранок ламає всі плани – терміново потрібно у Київ, колега захворіла, а на підміну крім мене нікого немає. Лечу в столицю, встигаю лише написати Алексу повідомлення, що виникла термінова справа, але до вечора планую повернутись. Питаю, чи прихопити щось по дорозі і занурююсь у робочі негаразди. Вдень колега пише, що потроху оклигує, тож завтра я знову вільна, а до моєї відпустки вона компенсує мені ще один день. Закінчую з документами на подив швидко і збираюсь йти. Дивлюсь в телефон – кілька годин тому отримала відповідь від Алекса: «Для вечері, як надумаєш завітати, все необхідне маю, не турбуйся. А ще маю купу вільного часу, тож пиши адресу - заберу». Спокусливо, їхати машиною приємніше ніж електричкою, та не варто гаяти час і чекати поки він з Горбів доплентається до центру столиці, швидче біжу на вокзал і пишу, що вже сідаю на електричку. Дорога на дачу як завжди мерзенна – пейзажі тішать, попутники бісять. Виплигую на станції і починаю дурнувато посміхатись – Алекс. Просто стоїть спираючись на свій Паджеро, звісно весь в чорному і темних окулярах. Йду назустріч і несамовито вимахую долонею у вітальному жесті. Подумки роблю фейспалм – тобі тринадцять чи шо? Ручкою вона маше! Прибираю дурнувату посмішку і вмощуюсь на сидіння:

               - Чудовий сюрприз, Алекс, йти пішки сьогодні не дуже хотілося. Дякувати Богу, не травень, але все одно їхати краще.

                  - А чим травень тобі не догодив?

         - О, то історія гідна пера самого Стівена Кінга! Пристібайся міцніше, зараз лякатиму, - попереджаю я і не стримуючи емоцій переповідаю про вечір після якого я спиляла всі вишні у своєму дворі і за парканом.  Та наляканим він не виглядає, сміється аж сльозинка котиться:

                   - Вишнею не пригощати, запам’ятав.

                   - А у тебе на ділянці вони є?

             - До травня не буде, не турбуйся, - всміхається він, - А від традиційної вечері без ягід не відмовишся?

                   - Погоджусь із задоволенням.

                   - То твоє побачення з сусідом скасовано?

                   - Що? – ніц не розумію звідки це взялося.

                   - З Дмитром. Ти казала маєш плани, гадав що побачення.

Як не вмієш брехати, дурко, то записуй! Трохи червонію і стримуюсь щоб по брехливих губах себе не ляснути, та випромінюю вдавану впевненість:

                  - Так, мої робочі плани відмінили нашу зустріч.

Саме в цю мить ми їдемо повз двір діда Василя і я помічаю Дімину машину:

                  - Алекс, зупини, будь ласка.

                  - Що сталося?

             - Та нічого, просто згадала, що до діда Василя зайти треба – є одна невідкладна справа, - вискакую на вулицю і повертаюсь до Алекса, - Я швидко, як звільнюсь – зайду.

Швидко прямую до діда, чую як машина Алекса рушає далі вулицею. У дворі порожньо, та чую голоси. Завертаю за дім і у бесідці бачу трійку усміхнених облич: Діма, Ліля та дід Василь. Дід усміхається так, що ризикує вставною щелепою, а як бачить мене, то лякаюсь що зараз акробатичним колесом на мене покотиться.

            - Ой, Марічко, ти на свято завітала! Дивись, що діється! – і вказує рукою на Лілю.

Вона йде мені на зустріч:

            - Марія, привіт! – обіймає і передає у обійми Дмитра.

            - Вітаю у Горбах, та не чекала на ваш візит, думала в місті побудете.

            - То ви знайомі?! І ти мовчала?!

            - Інформація мала гриф «Цілком таємно», довелось приховувати. Дмитро вам трохи згодом все розповість, - повертаюсь до Лілі, - Все нормально?

            - Так, все добре, справи йдуть як планували, - шифром натякає Ліля, - Та захотілось на свіже повітря. Я в квартирі прибралась перед від’їздом. Віддати тобі ключі?

            - Ні, поки лишай, ви ж тут ненадовго?

            - Та на два дні. В понеділок малу заберем і в Києві побудемо.

            - То і тусуйтесь де були, бабуся ще кілька місяців туди не повернеться.

Дід Василь від подиву все більше нагадує совеня – очі набувають геометрично досконалої форми кола.

            - Спокійно, шановний, ситуація контрольована, відомості щодо стану речей отримаєте згодом, - повертаюсь до Дмитра і ледь помітно киваю в бік вулиці, - Все, вас провідала, час мені йти.

Дід крутиться біля столу,розставляє чашки, да так уважно, ніби щойно подивися одну із серій «Абатства Даунтон». Ліля і Діма йдуть за мною, спиняємось біля відчиненої калитки.

            - То все дійсно добре?

            - Правда, сьогодні з дільничним балакала, турбуватись нема причини.

            - Тому й вирішили, що можна неховатись, - додає Діма.

         - Ну й добре, відпочиньте трохи. І діда пильнуйте, бо схоже він до ранку від щастя танцювати планує.

Підтверджуючи мої слова, дід біжить в будинок:

            - Піду кімнату приготую.