Вибач та зрозумій - Катя Кірініна

Запах Андрія проникає в ніс, і все б нічого, якби це був його одеколон, а не парфуми його помічниці. Солодкий і жахливо нудотний запах, навіть у якомусь сенсі дешевий і обтяжливий. Ні, не можу цього винести, відштовхую чоловіка та вибігаю з туалету.

Андрій щось кричить мені, але я не можу слухати його, і схопивши пальто у роздягальні, йду з ресторану. Треба поїхати додому і подумати, що робити далі. Це все не вкладається у голові, як таке взагалі могло статися зі мною? Чим я розгнівала настільки небеса, що до моїх проблем додалася ще й зрада чоловіка?

Вибігаю на вулицю та йду до таксистів, не поїду з Андрієм в одній машині, це все занадто для мене. Потрібно поїхати до сестри та осмислити все, що відбувається. Те, що я піду від нього, це точно, але потрібно обміркувати, як це зробити?

Я не зможу залишатися його дружиною, не зможу знову жити з ним, лягати в одне ліжко і згадувати, що він спав з іншою жінкою. Практично одночасно зі мною, саме тоді, коли наш секс був незахищеним і ми хотіли зачати дитину. Господи який же він гад.

Увесь цей час, я думала про те, як народити йому дитину, як нам стати батьками й дарувати своє кохання ще одній людині, а він, трахався незрозуміло з ким. Точніше зрозуміло, незрозуміло лише навіщо?

Навіщо він з такою легкістю зруйнував наше кохання, нашу сім'ю, наш спокійний світ? А може й не було жодного кохання, якщо він після кожної проблеми біг до іншої? Значить мені знайшов психолога, а сам займався сексом із помічницею, просто чудово.

Як можна було бути такою дурною, щоб не помітити? Хоча чому я дивуюся? Він так усе підносив, говорив гарні слова, був завжди уважним, що в мене й думки не було викрити його в зраді. Так, моя наївність навіть гірша, ніж була у матері.

Завжди вважала, що не помітити, як батько затримується на роботі, чи відходить убік, щоб поговорити по телефону, чи моє улюблене – вечеряти в компанії якоїсь жінки, говорячи при цьому, що була ділова вечеря. Це все було товстим натяком, що чоловік невірний, але мама відчайдушно вдавала, що нічого не помічає. От і я така сама. Настільки загрузла у своїх думках про дитину, що не помітила зрадника у себе у ліжку.

— Олесю!

Андрій вибігає з ресторану і наздоганяє мене біля машини таксі. Не знаю, як це пояснити, але за останню годину ця людина стала для мене чужою. Його погляд, його дотик, здавались мені чужими та огидними.

– Куди ти зібралася? — він розвертає мене обличчям до себе.

– Додому.

— Олесю послухай, ми зараз поїдемо разом і вдома поговоримо, будь ласка, не роби дурниць, — просить Андрій.

— Дурниць? Ти себе чуєш взагалі?! — не соромлячись, кричу на все горло. — Я не хочу більше нічого мати з тобою спільного, ти мені гидкий, розумієш? Скажи мені, на що зараз ти розраховуєш? Ти ж пам'ятаєш, що, якщо один раз оступишся, дороги назад немає, а ти оступився не один раз. Більше у нас із тобою нічого немає, ти все зруйнував, ти винен у цьому. Забери свої руки від мене, я поїду туди, куди мені потрібно, і завтра ж подам на розлучення.

Не встигаю закінчити свій болісний потік, як Андрій різко підхоплює мене на руки як наречену і несе до своєї машини, де на нас вже чекає водій.

— Постав мене на місце, ти, сучий сину, — бовтаюся, б'ю його по голові, по плечах, навіть кілька разів заїхала по обличчю, але йому хоч би що. Він продовжує нести мене і навіть не намагається ухилятися від моїх ударів.

— Не влаштовуй сцен, на нас дивляться люди, — цідить крізь зуби Заремський і всаджує мене в салон.

Я настільки спантеличена, що не можу складно мислити. Як виходить, що він винен, а я навіть сцен не можу влаштовувати? Мені начхати, що ці люди про нас подумають, нехай усі знають, яка мій чоловік сволота.

Він сідає з іншого боку від мене і відкидається на спинку сидіння. Вигляд, м'яко кажучи, стомлений, але мені начхати, нехай хоч помирає від болю і смутку, все одно, Заремський не відчуває тієї частини болю, що хлюпається всередині мене.

Через якийсь час ми під'їжджаємо до нашої оселі, яка вже не викликає приємних асоціацій, навпаки мені здається, що нічого хорошого тут уже не буде, тому правильніше зібрати свої речі та поїхати до Ріти. А завтра подумати, як жити далі.

— Олесю, не йди, — каже Андрій, коли я, залетівши в будинок, вирішую піднятися до кімнати, за речами. – Ми можемо поговорити, як дорослі люди?

— Нам нема про що говорити, я почула все, що хотіла. Хоча ні, — розвертаюся обличчям до нього, — тобі мало сексу? Мало ніжності? Мало уваги? Як ти докотився до зради?

— Мені було мало тебе, — тихо відказує він. — Мало у прямому сенсі. Я втомився від твого постійно незадоволеного обличчя, від цих схем, таблеток, сексу за графіком та певними позами. Кілька років тому, у нас все було чудово, ми любили один одного і насолоджувалися часом, проведеним разом, а потім усе закінчилося, розумієш? Ти стала схибленою на своїй проблемі, хоч я завжди не вважав це проблемою. Я не знав вже, як поводитися із тобою і заплутався, а Вероніка ... вона завжди була поруч, і я дав слабину. Я всього лише людина, яка припустилася помилки, що мене тепер спалити на вогнищі? Може, у нас саме тому і немає дітей, бо ти зациклилася? Ти просто вже не бачиш нічого, окрім цієї проблеми. Коли ти востаннє просто обійняла мене? Коли ти просто одягла гарну білизну заради того, щоб не до нового лікаря йти на консультацію, а щоб порадувати чоловіка? Ми й сексом займаємося, лише у певні дні, коли треба тобі. Він навіть на секс не схожий, я щоразу відчував себе якимсь довбаним донором сперми, а не чоловіком, який хоче свою жінку. Я оступився, Олесю. Мені шкода.