Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

Я глянула на свою руку. А в мене що тоді? Шалено хотілося запитати, але голос чоловіка був таким відстороненим, що не ризикнула. Якось потім. Має ж він мені все розповісти? Ну або хоч щось.

Попереду з'явився Білий Міст. Серце завмерло, защемило. Ось павільйон із морозивом, десь тут мене вперше побачив Еллінге. Десь тут змінилася моя доля.

Сам Сольгард не виявив жодних емоцій, начебто й не згадав цього місця. Або йому було глибоко байдуже.

Пригальмувавши, екіпаж повільно звернув на Міст.

На ньому не стояли постові, але ніхто при здоровому глузді не ризикнув би порушити незримий кордон. З того боку височіла одна з Башен – невелика, проте, напевно, в ній знаходилися спостерігачі.

Міст швидко закінчився. Я на всі очі дивилася у вікно, в'їжджаючи на чужу територію, у нове життя.

Все тут здавалося... не таким. Не людським. Величезні скляні вежі будівель, рівні вулиці, якими екіпажі ганяли набагато швидше, ніж серед людей та наших карет.

Скрізь були розкидані незнайомі руни, що нагадували візерунок на моєму зап'ясті: прямо на дорогах, на стовпах, на фасадах будинків і навіть у парку, повз який ми проїжджали. Вони не впадали у вічі, швидше навпаки, були приглушені, затінені навколишніми фарбами. Але я чомусь постійно вихоплювала їх поглядом, і серце стукало, наче відгукалося.

Захопившись роздивлянням острова, рідкісні перехожі якого були чоловіками-драхами з різнокольоровим волоссям, я не помітила, коли ми звернули до великого, зарослого саду.

Вдалині над кронами дерев височіла Вежа. На відміну від житлових – не прозора. Чорна, вся увита такими ж візерунками, як на моїй руці. Срібними.

Екіпаж зупинився, не заїжджаючи на зелену територію

– Тут пройдемо пішки, – промовив Сольгард, виходячи.

Обійшов машину, подав мені руку.

За нами вишикувалася ціла колона екіпажів. Схоже, сюди з'їхалися якщо не всі драххи, то більшість.

Навіть Брен вибрався зі свого місця, і я змогла його роздивитися нормально. Спочатку через темне, майже каштанове волосся я вирішила, що він теж людина, просто працює на Намісника. Але зараз бачила, що переді мною драхх. Може, не такий величезний та сильний, немолодий вже.

Еллінге узяв мою руку, поклав на свою, притримуючи. І повів тінистою доріжкою, викладеною чорним камінням із яскравими синіми плямами.

Повільно, але невблаганно ми наближалися до Вежи. Мене била внутрішня дрож, але я з усіх сил намагалася тримати обличчя.

Я тепер дружина Намісника. Я маю виконати своє призначення. Те, заради чого мене виховували – щоб уникнути гніву Намісника та його паладинів, не обернути цей гнів на людей.

Драххи сильні. Колись давно люди намагалися їм протистояти... але вони закликали якихось страшних чудовиськ.

І тепер ми, ніатарі, розплачуємось за мир між нашими народами.

Навряд чи я змогла б точно сказати, в яку саме вежу мене водили в дитинстві. Але, на мою думку, вона була значно меншою. І драххів, які проводили обряд, також було менше. З десяток, можливо.

Зараз же, схоже, ми входили до найбільшої з Веж. І десятки драххів зібралися привітати свого правителя.

Їхні Вежи не схожі на наші храми. Вони не мають сидінь, вівтаря з вогняною чашею. Лише величезна гулка зала, по всіх поверхнях якої стелиться візерунок.

Під час церемонії він ніби оживає, починає рухатися, змінюватись, світитися...

Все це я пам'ятала з дитинства: драххів у однакових чорних балахонах з капюшонами, що приховують колір їхнього волосся. Як вони зійшлися в коло, взялися за руки – і почався нереальний рух застиглого вогню у візерунках.

Зараз все було так само, і водночас інакше.

По-перше, вони були без плащів-балахонів – навпаки, у яскравому ошатному вбранні під колір волосся. І хоч би один узяв із собою дружину! Може, мені стало б легше побачити знайомі обличчя. Та хоч би просто людські!

А по-друге, вони навіть фізично не змогли б стати в коло. Їх було надто багато.

Ми з Еллінге пройшли в центр, зупинилися посеред візерунчастового осередку, звідки розбігалися найширші нитки візерунків. Чоловік стиснув мої руки.

Згадалося, що минулого разу я теж стояла у центрі. Зараз же всі драххи взялися за руки – колами, чи скоріше спіраллю довкола нас.

Подальшу церемонію запам'ятала невиразно. Звучало якесь гудіння – чи то голосів, чи то інструментів, чи то гарчання тих самих чудовиськ. Воно наростало, потім стихало, щоб знову набрати обертів. З центру побігло світло, ковзнуло борозенками візерунків, заповнюючи підлогу, стіни, стелю. У Вежі не було вікон, але все наповнилося цим сріблом, розгоряючись у темряві.

А потім між нами прямо з підлоги вистрілив стовп срібного свічення.

Єдиний видих пронісся різнобарвними рядами драххів. Здається, це було надзвичайне, особливе явище. Загули голоси, але я не розуміла їх: чи вони говорили іншою мовою, чи в моїй голові все переплуталося.

Стіни попливли, підлога пішла з-під ніг, і я впала б. Але чоловік метнувся вперед, не торкаючись проміня світла. Встиг мене підхопити.

Наступне, що я пам'ятаю – парк. Еллінге ніс мене на руках до свого екіпажу.

Усадив дбайливо на сидіння. Я скосила очі на зап'ястя, яке пульсувало та горіло.

На ньому проявився і не хотів гаснути такий самий срібний вогонь.

– Що трапилося? – пробурмотіла, коли чоловік сів поруч і наказав Брену їхати.

– Прада відгукнулася, – озвався той, ніби це могло щось для мене означати!

– І? – підштовхнула я, бо продовжувати він не збирався. – Це добре чи погано?

– Сподіваюся, добре, – зітхнув Сольгард. – Вона вже багато десятиліть не відгукалася нам так. Не бери на думку, відпочивай.

Відпочити я не відмовилася б. Бажано до завтра.

Смеркало. Ми знову повернули в бік Мельди і зупинилися біля однієї з високих скляних будівель, що височіли неподалік берега. Самі береги були віддані під парки, на один з яких виходила частина вікон мого нового дому.