Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

Церемонія була чудова! Усім, окрім нареченого.

І тим дужче нервувало, як на нас дивляться гості – ніби я зірвала якийсь цінний приз або виграш в одній із тих ігор, за якими ми проводили довгі зимові вечори у вітальні біля каміна.

«Намісник Ерсе! Як тобі пощастило, Іві! Він же такий красень!»

Я не бачила красеня. Він був величезний – я навіть не могла уявити, що вночі весь цей велетень опиниться зверху. Він же розчавить мене!

Хоча помічала, як заглядаються на нього старші жінки. Можливо, вони знали про чоловіків щось таке, чого мені поки що зрозуміти не дано... Але безперечно, без нареченого або з іншим, та хоча б тим фіолетовим, церемонія сподобалася б мені набагато більше.

А цей поцілунок, матінко! До чого гарячі, наполегливі, владні в нього губи! Мені довелося кілька разів повторювати собі, що тепер він має на мене повне право. На всю мене. Щоб не відштовхнути свого чоловіка. Не витерти губи, бажаючи забитися кудись... та хоча б за спину батькові, який старанно намагався тримати себе в руках і зображати спокій. Але я знала, яка туга глине його серце.

Після храму ми повернулися до будинку, де слуги під командуванням Бетсі накрили столи. Прощальний обід, весільний бал. З якого, втім, ми відбудемо набагато раніше за гостей. Нам ще потрібно пройти церемонію в Башті Драххів.

Я дуже смутно пам'ятала ту попередню церемонію. Безліч драххів і я в колі, і печіння на зап'ясті... Це був єдиний раз, коли батькові дозволили перетнути Міст. Але в Башту не впустили – уявляю, як він нервувався, чекаючи на доньку і не сміючи заперечити, не в змозі ні на що вплинути.

Їсти не хотілося. Але від думки, що, можливо, це моя остання нормальна їжа, я відправляла до рота шматочок за шматочком. Хто знає, чим харчуються ці нелюди?

Втім, зиркнувши на чоловіка виявила, що він цілком із задоволенням їсть. І понадіялася, що найближчим часом мені не доведеться змінювати раціон.

Чоловік мовчав. Я оглядала рідні та близькі з дитинства обличчя. Усміхненого брата – він ніби продовжував обіцяти, що все виправить, хоча поговорити віч-на-віч у нас не видалося більше можливості. Айрін, яку я не могла не запросити. Тітоньку Саллі, що як зазвичай щось розповідала тим, хто сидить поруч. Батька з матінкою. Решту родичів та знайомих – весілля з драххом ніхто не хотів пропустити.

Самі драххи не були присутніми, ніби не виявляли прихильності до людських звичаїв. Вони зустрінуть нас за Мостом, щоби провести свою церемонію на своїй території.

Поївши, Еллінге поклав прилади на тарілку, відкинувся на спинку, оглядаючи присутніх. Опустивши руку поправити сукню, я відчула дотик гарячих пальців. Здригнулася.

Немов чекаючи на момент, музиканти завели зовсім іншу мелодію. Не ту, що грали під час застілля, а легкий, швидкий вальс наречених.

Усі погляди обернулися до нас, змушуючи червоніти, бентежитися.

Чоловік підвівся. Притримав мій стілець. Вивів на середину зали й владним жестом притягнув мене до себе, уводячи в танець.

Він напрочуд легко, вільно вів, на мить мене навіть відвідало бажання віддатися на волю рухів і ні про що не думати, нічого не вирішувати.

Татуювання горіло – але не пекло і не червоніло, наче заспокоївшись, визначившись.

– Ви щасливі? – промовив чоловік.

Я звела на нього погляд. Знущається?!

– Яка я можу бути щасливою, якщо до вчорашнього дня навіть не знала... – погляд Намісника спохмурнів, і я осіклася.

– Не знали долю ніатарі? – холодно уточнив він.

– Не знала вас!

– Ви матимете можливість взнати, – може, він хотів заспокоїти, але обіцянка прозвучала для мене зловісно.

– Тоді я зможу відповісти на ваше запитання, – відгукнулась я.

Схоже, мої слова його розчарували.

– І все ж будьте люб'язні хоча б зобразити радість.

– Я й так роблю все, щоб полегшити батькам розлучення. Ваші докори несправедливі.

Я дійсно намагалася посміхатися і в жодному разі не хотіла б виглядати нещасною та сумною! Вони дали мені багато, я виросла у коханні, я знаю про свій обов'язок. Але Сольгард ніби відчував усе, що мучило мене зсередини. Хоч би скільки я посміхалася зовні. Як він може вимагати від мене відчувати щастя?!

Потім зі мною танцював батько, крадькома змахуючи сльози. Брат – я все чекала, що він прояснить свою обіцянку, але Картер мовчав. Мабуть, просто втішав мене тоді.

Запитувати побоялася. І щоб ніхто не почув, і щоб зберегти хоч найменшу надію.

Хотілося вірити, що як буде зовсім погано, він за мною прийде. Хоча я й розуміла: це неможливо. Ніхто не може потрапити на Драххан без офіційної перепустки та дозволу самого Намісника. Мого, хірри поберіть, чоловіка.

Ох, так, пристойні дівчата ж не лаються. Тим більше, ніатарі.

***

Я не хотіла їхати. Сили, як же я не хотіла їхати з дому, від рідних та близьких людей! Скільки б віддала, щоб залишитися до кінця весільного балу, і знову ночувати у своїй кімнаті, шепотітися з Айрін, або сидіти в малій вітальні з Картером, розмовляючи про все на світі!

Але цей моторошний чоловік, мій чоловік, не дав мені насолодитися останнім днем. Підвівся, подякувавши лорду Орінго за гостинність і «чудесну дочку», взяв мене за руку і повів до екіпажів.

Матінка осіняла щасливими знаками, промокаючи сльози. Батько намагався приховати емоції, Картер похмуро кусав губи. Айрін схлипувала, а її батько, лорд Вріт Марак, навпаки кивав, посміхаючись. Намагався підтримати.

Всі вони залишалися там, танцювати на моєму весіллі. Мої рідні, моє минуле. А попереду чекала невідомість.

– Еллінге, – шепнула я вже в екіпажі, дивлячись, як повільно, все прискорюючись, віддаляється наш особняк. – Ви дозволите мені іноді бачитися з рідними?

Назвати його на ім'я було незвично й боязко, а на «ти» – й зовсім страшно.

– Ви ж знаєте правила, – озвався він, теж не переходячи до близьконо звернення.

Зітхнувши, я промовчала. Я знаю. Хоч і не розумію, але, мабуть, вони для чогось потрібні.