Смерть моя, життя моє - Ерато Нуар

Височіючи, Еллінге вивів мене з дверей і повів до екіпажу. Чоловік у темно-синьому одязі відчинив перед нами двері.

Наречений підтримав під лікоть. З хвилюванням я залізла всередину, оглядаючи м'які, оббиті синім оксамитом сидіння.

Чоловік зачинив за нами двері та сів попереду.

– Поїхали, Брене, – тихо розпорядився Сольгард.

Візниця, що сидів попереду... тобто як там вони називаються? Водій кивнув, повільно торкаючись уперед.

Екіпаж їхав напрочуд плавно, не торкався землі, летів трохи над нею, тому не перелічував усі горбки та западинки.

Я виглядала у вікно, на тротуарах зупинялися люди, проводжаючи поглядами нашу процесію, махали руками – хто із захопленням, хто з подивом. Інемар не встиг підготуватися до такої великої події, хоча, схоже, всю столицю вже облетіла звістка, що Намісник одружується.

– Чому ви так поспішали? – не стримавшись, поцікавилася я. Підняла погляд на майбутнього чоловіка.

– Не раді? – криво посміхнувся він, змусивши опустити очі, відвернутися.

– Несподівано, – якомога рівніше відгукнулася я.

– І все ж, вам доведеться з цим змиритися, – холодне, тихе. Еллінге відвернувся до сусіднього вікна, розглядаючи річку, вздовж якої ми їхали.

З іншого боку острів Драххан, обраний драххами для поселення, омивала ще одна річка, Лірура. Кажуть, через неї збудований другий, Чорний Міст. Підйомний, на відміну від нашого. Але Інемар там уже закінчувався, і я жодного разу не бувала у тому боці.

Незабаром процесія звернула до центральної площі. Храм – наш, людський, – знаходився навпроти Парламенту.

– Символічно, – тихо промовила я, розглядаючи такі різні, і такі важливі у житті нашого світу будівлі.

– Що саме здається вам символічним, ніатарі?

– Ви постійно їздите сюди на роботу, а я вирушаю в останню подорож свого звичного життя. Хіба ні? – обернулася я до нього.

Сольгард дивився незбагненно, пильно.

– Мабуть, – погодився, повільно кивнувши. – Навіть дивно, що ми жодного разу з вами не зустрілися.

«Краще б і не зустрічалися!» – спалахнула думка, і я поспішила відвести погляд.

Боюся, наречений все одно прочитав її у мене на обличчі, бо теж розвернувся, не поспішаючи підтримувати розмову.

На церемонії ми мали обмінятися кільцями. Кажуть, раніше це були браслети, що символізували візерунок на зап'ясті ніатарі. Навіть одягалися симетрично, на ліву руку, і часто їх виготовляли ідентичними татуюванню. Але вони були надто незручні для щоденного носіння, тому поступово їх замінили кільцями. Золотими, з тонким малюнком по обідку.

***

Еллінге Сольгард терпіти не міг кільця. Першим бажанням було відмовитися від них або хоча б від свого. Дурні людські традиції, що не несуть жодного раціонального зерна.

Але...

Але це було так символічно. Позначити належність. Заявити всім, що поруч його жінка. Через стільки років принизливих пошуків та розчарувань.

Незабаром вона належатиме йому. І зараз, дивлячись, як дівчина тремтячими руками одягала обручку йому на палець над чашею вогню, він розумів, що не помилився. Незабаром вона стане його. Повністю йому належатиме.

Від думок про це у ширинці ставало тісно. Сольгард похмуро оглядав гостей і підопічних – аби тільки ніхто не помітив, що розбурхує в ньому ця жінка, про існування якої він не знав ще два дні тому.

М'які пальчики у його руках. Холодні, тремтливі. Він ледве втримався, щоб не торкнутися до них губами.

Він із радістю забрав би її звідси. Або зробив би своєю прямо тут...

Ці думки явно викликали зайву реакцію. Доведеться почекати. Доведеться згадати давно забуті танцювальні рухи, подарувати їй цей єдиний день. Такий довгий для нього і такий короткий для неї.

Якби в її очах не причаїлася ця образа, ворожість, ненависть... Якби не цей страх. Як би йому хотілося вести до вогняного вівтаря жінку з палаючими очима! Жінку, яка б дивилася на нього зовсім інакше.

Але він надто довго чекав на цей шанс. Давно вже не вірив у нього. Він просто не міг її впустити.

Дівчина йому подобалась. Не тільки силою Іньє, яка розпалювала, замикала його Маньє, роблячи їх єдиною силою Прада. Нехай ненадовго, але наповнюючи. Не тільки милим, безневинним тілом, розквітаючою жіночою красою, усвідомленням, що саме йому, Еллінге Сольгарду, належить зробити її повноцінною жінкою.

Зробити – і втратити. Сьогодні він відганяв від себе гіркоту цих думок. Нехай ненадовго, але вона буде поряд. І він скористається кожним днем, кожною годиною їхнього спільного життя, щоб насолодитися.

Йому подобалося її спокійне самовладання. Дівчат спеціально готують саме з дитинства. І все ж таки скільки йому довелося побачити істерик – там, на справжній церемонії весілля, у Вежі Драххів. Скільки з них ненавиділи своїх чоловіків. Мирились з цією долею, але в їхніх очах він помічав застиглі сльози.

Були й інші. Ті, очі яких сяяли. Ті, хто сподівався на щасливий фінал...

Це було важче подвійно. Залишатися, знаючи, що кохана повільно згасає, йде, не впорюючись із вогнем. Навряд чи вона уходила щасливою... але, принаймні, коханою.

Сьогодні він не хотів думати про це. Сьогодні він подарує своїй ніатарі свято, на яке вона заслуговувала і чекала. А вночі покаже, яким може бути чоловік. Покаже, що їй нема чого боятися, що жінка теж здатна отримати задоволення.

Від передсмаку кров починала швидше вирувати по венах.

– Можете поцілувати наречену...

Еллінге Сольгард відкинув тонку білу фату з обличчя Ілес. Тілом пробігло тремтіння передсмаку. Цих губ ще не торкалися чоловічі губи. Вони знали лише безневинні поцілунки рідних, і це п'янило. Еллінге насилу стримувався, щоб не накинутися на дружину – вже дружину! – з усім жаром, на який був здатний.

Дівчина підняла на нього зляканий погляд і прикрила очі. І добре, він не хотів бачити цього страху. Навіть розуміючи, що заслуговував на нього.