Диво для генерального - Аріна Вільде

Я залишаю речі у машині подруги.  

— Це все? —- тягне Маринка, заглядаючи в мою сумку. - Аля, що за скромність! Він тебе без усього хоче залишити, а ти вирішила йому в цьому не заважати?

— Мені нічого від нього не потрібно,— твердо заявляю я, але голос все одно тремтить, видаючи мій стан.

— Після п'яти років шлюбу? Хоч малесеньку компенсацію?

Я мовчу.

— Зрозуміло, - Маринка закочує очі. — Гордість застилає розум.

— А що мені робити? Виривати духовку із кухні? Чи плазму зі стіни? - Повертаюся до неї всім корпусом, потім з силою смикаю ремінь безпеки, який якогось біса не піддається.

— Ну, я б на це подивилася, — хихикає подруга. — Навіть вантажників знайшла б для такої справи.

— Гаразд, мені треба на роботу. І так уже спізнюся. 

Я дістаю з сумки свою перепустку і закидаю її в кишеню піджака.  

— Він там буде, — додає Марина. — Ти готова до цього?

Її голос звучить серйозно, від жартівливого тону не залишається жодного сліду. Я переривчасто видихаю і обертаюсь до неї.    

— Не знаю, — я знизую плечима. — А до цього взагалі можна підготувати?

— Якщо що дзвони мені…    

— Ти пришлеш вантажників?  

— Саме так, — вона киває з посмішкою і проводить долонею по моєму плечу. — Упакують Олексія разом із його хамськими замашками.

Мені стає легше від її дурних підколів. До офісу їхати недовго, я встигаю перевірити робочий чат, а потім знову пишу подрузі, яку сповістила, що спізнюся. Я заздалегідь промацую ґрунт, чи не влетить мені за міні-прогул.           

— Поки що тихо, — відповідає вона мені. — Тільки тобі краще поспішати.

Я так і роблю. Вилітаю з седана кулею, швидким кроком минаю всі холи та коридори і опиняюся на своєму робочому місці, дякую небесіам за те, що жодного разу не зустріла чоловіка у стінах компанії.