Диво для генерального - Аріна Вільде

Я йду кам'яною доріжкою до будинку батьків Льоші. Здалеку помічаю Ганну Сергіївну, яка виходить на ґанок і з цікавістю дивиться на мене.      

Я махаю їй долонею і прискорюю крок. Якщо чесно, мені ніяково брехати їй, вигадувати цілу легенду, але ключі мені дуже потрібні. Інакше доведеться знову зустрічатися з Олексієм у нашій квартирі, а там точно дійде до скандалу. Він зрозуміє, що шантаж і погрози не вдалися і почне підвищувати голос, знову знущатиметься з моєї фінансової неспроможності. Або ще гірше – повернеться до допиту щодо того, де я провела ніч. А я сама намагаюся не згадувати, яких дурниць наробила.

Я відганяю зайві думки і намагаюся зобразити на обличчі невимушену посмішку.

— Ключі мають бути в гаражі, — каже свекруха, спускаючись із сходів. — У нас там ключниця висить на стіні.

Вона простягає долоню і м'яко торкається мого плеча.  

— Я вас не розбудила?  

— Ні, все гаразд, — вона відмахується. — У вас із Льошою як справи? Не збираєтесь до нас? А то давно не приїжджали.  

— Якось заїдемо, у нього зараз багато роботи, — я прискорюю крок, нагадуючи, що спізнюся. — На мене таксі чекає, я не стала машину відпускати.

— Звичайно-звичайно.

Свекруха входить у підсобку і прямує до сірої шафки.

— Я тільки хотіла одну річ, Алю, уточнити, — вона раптом знижує голос.

— Де ти була позавчора вночі?

Ох.

З легенів виривається все повітря разом. Я намагаюся впоратися з виразом свого обличчя, на якому хоче відобразитись шок у всій красі. А Ганна Сергіївна допитливо дивиться. Вона стискає зв'язку ключів у руці і чекає моєї відповіді. Я згадую, що Льоша в запалі сварки сказав мені, що всіх обдзвонив, коли шукав мене. Це жахливо, але йому вистачило розуму навіть зателефонувати своїй мамі! Про що він думав, господи?

— А Льоша не сказав вам? — я намагаюся не відводити очі,.  

— Сказав.

Вона киває.

Це перевірка? Навіщо вона запитує мене, якщо Олексій вже пояснив їй ситуацію?

Я хмурюсь, а потім тягну долоню і підхоплюю брелок на зв'язці.

— Я справді поспішаю, Ганно Сергіївно. Мені вже час.

Я смикаю ключі і йду, попутно кинувши "до побачення".

— Ти мені завжди подобалася, Аля, - кидає свекруха мені в спину. - Не примушуй змінювати про тебе думку.

Звучить погано. Я не знаходжу, що відповісти, і тому лише киваю. Швидким кроком повертаюся до машини подруги, яка чекає біля воріт. Ми відразу ж прямуємо до нашої з Льошею квартири поки мій запал не пропав. Потрібно покінчити з цим швидше. Я відкидаюся на спинку сидіння та прикриваю очі. В голову так і лізуть питання: що Льоша сказав своїй мамі щодо тієї ночі і що вона встигла собі нафантазувати.

Я змушую себе перейти на інші справи. Виходжу з таксі, коли ми приїжджаємо до нашого двору, і йду до будинку. У голові прокручую список речей, які треба зараз швидко зібрати та взяти із собою. Я дивлюся на годинник, прикидаючи, що Льоша давно повинен бути в офісі, але все одно нервую. Не хочу зіткнутися з ним.

Замки дзвінко клацають. Я штовхаю вхідні двері і заходжу всередину, одразу завмираю та прислухаюся до звуків. Начебто тихо. Тоді я смілюсь і переступаю поріг. Роблю крок і чую, як щось тріщить під підошвою туфлі.       

Ох.  

Зрозуміло.

Під ногами знаходжу тріснутий чохол від мого стільникового. Сам телефон валяється трохи далі. Він розбитий і виглядає так, що стає ясно, що його добре приклали об стіну. Ремонту він точно не підлягає, та й коханці тепер не передарувати. Я переступаю через стільниковий, на який Льоша зігнав злість, і йду далі.       

Він учора явно був не в настрої. Моя улюблена чашка розлетілася на уламки посеред вітальні, на світлому ворсі килима потворна пляма від кави. Журнальний столик перевернуто, стоси журналів злетіли на підлогу. Я намагаюся не думати про те, що тут відбувалося, не жаліти Олексія і себе.  

Я знаходжу сумку і закидаю у неї усі речі зі свого списку. Документи, коштовності, одяг на перший час.

Що ще?   

Ах, так, мій планшет! По ньому можна відновити дані, що були у телефоні.  

Я поспішаю, щоб провести якнайменше часу в квартирі, але на зворотному шляху все ж таки завмираю посеред коридору. Тиск у грудях наростає, дурне серце тремтить, болить. 

Я озираюсь уже біля дверей. Так дивно. Навіть дико. Ось у мене була сім'я, будинок… Я вибирала всі меблі для цієї квартири, радилася зі знайомим дизайнером, їздила на інший кінець міста, щоб замовити світильники, які вона хвалила. Я тоді навіть не могла подумати, що все складеться ось так. Що мені доведеться, як злодійці, виманювати ключі і крастись усередину власного будинку потай.   

Я зачиняю за собою двері та повертаюся до Маринки. В очах стоять сльози. Стриматись складно. Все моє життя пішло до біса. Озираючись назад, я розумію, що жодного разу не змогла б передбачити такого кінця нашим стосункам з Льошою. Він зрадив, а потім я піддалася дикій чоловічій енергетиці і вчинила не краще, поки шукала розраду в чужих руках.