Дівчина друга. Притворись моєю - Єва Скайлер
— Я не… — мало не здала нас, але вчасно схаменулась. — Ми поки що не обговорювали дату весілля, все ж таки ще рік навчатися. Навряд чи мене можна назвати нареченою.
— Ти не здаєшся щасливою, — пильно дивлячись на мене, промовив мер.
— Я виглядаю затиснутою, — не заперечила. — Тому що мені незатишно. Вся ця розкіш та офіційність… напружують.
— Так? — він ліниво скинув брову. — А чого ти чекала, йдучи на вечерю до сина мера? Що тобі подадуть борщ за круглим столом, ведучи дружні розмови?
Стиснула вилку, відчуваючи, як у грудях піднімається обурення.
— Чекала, як мінімум, що на мене не дивитимуться так, ніби я прийшла вас обкрадати. А що? Сімейні вечері вже не в моді? Тоді приходьте до нас, дізнаєтесь, як це буває, — відклала прибори, витерла губи серветкою та демонстративно підвелася. — Перепрошую, але після тренування я дуже втомилася і хочу поїсти нормально, чого у вашому домі я зробити не можу. Дякую за запрошення, — натягнуто посміхнулася і попрямувала до виходу.
— Яна! — Шведа-молодший швидко наздогнав мене і, несподівано обнявши зі спини, поцілував у скроню, повернувши мою голову до себе. — Ти диво! — розпливаючись у щасливій посмішці, промовив він.
Я теж так вважала. Навіщо мерові невістка-істеричка, та ще й з небагатої родини? Але правда в тому, що я поводилася природно, не прикидаючись. Мене сильно напружували питання чоловіка та його пронизливий, трохи поблажливий і гордовитий погляд. Його спроби викрити мене в корисловості.
Глухо загарчала і рванула до машини.
— Поїхали звідси, поки я когось не покусала.
— Ти страшна жінка, коли голодна, — посміхнувся він, знімаючи машину з сигналізації.
— Поїхали вже, — зітхнула і залізла в салон, почуваючи себе так, наче за нами спостерігають.
