Несподіване весілля - Ксана Рейлі

Гордій декілька секунд уважно дивився в мої очі. Він злився, що можна було зрозуміти за тим, як сильно здіймалися його груди. Я брехала та своїми словами розбивала і так уже розбите серце Гордія. Ми наче змагалися, хто кому зробить боляче сильніше, але в кінцевому результаті страждали обоє.

— Нарешті ти сказала правду, — зробив висновок він та засміявся. — Не можу повірити, що так легко піддався тобі.

Я не витримала й сильно вдарила його в обличчя. Моя долоня боляче запекла, а Гордій глянув на мене очима, у яких палали незрозумілі вогники.

— Ти віриш у те, у що хочеш вірити, — крізь зуби процідила я. — Ти чуєш те, що хочеш чути. Згадай! Згадай усе, що було між нами. Це я перша поцілувала тебе. Я перша зізналася тобі в коханні. Я перша довірилася. Але це ти! Це ти перший розбив моє серце. І це ти завжди робив мені боляче.

По моїх щоках потекли сльози, бо я більше не могла їх стримувати. Щось у його погляді змінилося, наче якесь тепло з’явилося в очах хлопця. На секунду я подумала, що він повірив мені. Але я помилилася. Він відступив на декілька кроків та похитав головою.

— Розмова закінчена, — мовив Гордій, ставлячи крапку між нами. — Я скажу Антону, щоб він відвіз тебе додому.

Хлопець кинув на мене швидкий погляд, а тоді розвернувся і попрямував до виходу.

— Я ненавиджу тебе! — закричала йому в спину. — Ненавиджу той день, коли погодилася на цей шлюб! Ти — найгірше, що сталося в моєму житті. Ненавиджу! Ненавиджу, чуєш?

Він пішов. Я стояла посеред цих автомобілів та просто плакала. Сльози текли рікою по щоках. Я істерично засміялася, бо мені було так боляче. Усі сили покинули мене. Я просто сіла на холодний бетон, обійнявши руками коліна. Ненавиділа його, а себе ненавиділа ще більше за те, що закохалася в нього. Сльози безупинно текли по щоках. Я поклала руки на свою голову, спершись ліктями на коліна. Як? Як ми могли дозволити, щоб усе закінчилося саме так?

У такому положенні мене знайшов Антон. Я голосно схлипувала, ридаючи на бетоні.

— Поліно, — жалісливо заговорив біля мене хлопець, — уставай!

— Чому він не вірить мені? — прошепотіла я, глянувши на нього. — Ти теж думаєш, що це я?

— Мені шкода, що так сталося, — сказав Антон. — Може, вам удасться розібратися з цим пізніше. Ви зараз обоє на емоціях.

— З чим розібратися? Це кінець.

— Гордій кохає тебе, Поліно. І ти теж кохаєш його.

— Як можна кохати когось і не вірити йому? Він навіть не намагався вислухати мене, почути, зрозуміти.

— Йому потрібен час. Гордій побачив ту статтю, твої фотографії з договором, тебе з твоїм колишнім. Це було занадто для нього.

— Це занадто для мене, — буркнула я та голосно шмигнула носом. — Ми розлучимося, і ця історія закінчиться.

Антон допоміг мені піднятися. Я глибоко вдихнула та помітила, що він уже приніс мою валізу. Там ще залишилися речі, але я попрошу Аріну, щоб забрала їх пізніше. Мені ні на хвилину не хочеться залишатися в цьому домі.

— Він казав, що ти поїдеш на автомобілі його батька, — почав Антон.

— Ні! — різко сказала я. — Не можу так вчинити з ним. Мені не потрібні його гроші. Так і передай йому.

— Я тоді підвезу тебе на своїй машині. Вона на вулиці біля воріт.

Я кивнула та озирнулася на це приміщення. Гордій сказав, що я можу забрати звідси будь-який автомобіль. Отже, я так і зроблю. Антон схопив мою валізу. Я ж попрямувала до кінця гаража, де Гордій колись поставив ту машинку, що я подарувала йому. Серце стиснулося від болю, коли побачила її. Він хоче знищити усе, що нас пов’язувало, і я допоможу йому в цьому. Я підняла машинку та приклала її до своїх грудей. Сумно усміхнулася, згадуючи той момент, коли він зрадів моєму подарункові. Момент, коли він ще любив мене...

Я вийшла з гаража та впевнено попрямувала на вулицю. Антон уже чекав мене біля воріт. Я глибоко вдихнула і подивилася на будинок. Швидко пробіглася поглядом по знайомих вікнах та зупинилася на тих, що виходили з кімнати Гордія. Він спостерігав за мною. Я відчувала це кожною клітинкою свого тіла. Та тепер уже мені було байдуже. Я міцніше стиснула машинку на своїх грудях, розвернулася і пішла геть. Цих три місяці здавалися мені казкою, але їй так і не судилося стати щасливою.