Несподіване весілля - Ксана Рейлі

— Нічого не розумію, — тихо пробурмотіла. — Я... Мене підставили.

— Перестань! — Гордій вирвав з моїх рук телефон Микити. — Навіщо комусь підставляти тебе?

— Не знаю.

Я знервовано провела руками по джинсах. У моїй голові пазлики досі не могли ніяк скластися.

— Я прийшла туди в офіс, бо вони запропонували мені інтерв’ю.

— І ти віддала їм договір? — спитав Гордій, розлючено дивлячись на мене. — Скільки вони тобі заплатили за нього?

— Що? Мені ніхто нічого не платив! Мене підставили, Гордію!

— Годі брехати! Це був твій план з колишнім? Кохання прокинулося, а ти не хотіла терпіти мене ще три місяці й вирішила позбутися у такий спосіб?

— Що ти верзеш? — закричала я та різко піднялася з ліжка. Не могла повірити, що Гордій говорить таке. — Ти думаєш, що я настільки дурна, щоб підставити себе так?

— Я не знаю, Поліно! — так само голосно сказав він. — Ти приводиш у мій дім свого колишнього, цілуєшся з ним, віддаєш договір у журнал, який викладає статтю, а тепер кажеш, що нічого не робила?

Я похитала головою, відчуваючи сльози на очах. Ніколи б не подумала, що один момент може все так зруйнувати між нами.

— Я не кликала сюди Ігоря, не цілувала його, не віддавала договір у редакцію! Так, я була там, але ми усього лише говорили про майбутнє інтерв’ю. Це все, що я можу тобі сказати.

— Мабуть, вони таки багато заплатили тобі, — мовив Гордій так, наче виплюнув ці слова мені в обличчя.

— Якщо ти так думаєш, — сухо сказала я. — Мені набридло виправдовуватися перед тобою. Договір передбачає штраф за розголошення. Думаєш, я б підставила себе так сильно?

— Ти не очікувала, що ми дізнаємося правду.

— Ти таки не дізнався правди, якщо віриш у це.

Гордій пройшовся по мені довгим поглядом, а тоді зупинився на моєму обличчі. Я ж уважно дивилася йому в очі й бачила одне — він не довіряє мені.

— Як щодо штрафу? — спитала я, гордо піднявши голову. — Ти будеш подавати в суд?

— Який штраф? Я зараз робитиму все, щоб довести, що цей договір був брехнею.

— Але ж це правда.

— Це брехня, Поліно. Усе між нами — суцільна брехня. Твоя.

Я засміялася та відійшла від нього трохи далі. Мене починала злити ця ситуація, а образа ледь не розривала всередині.

— Ти не віриш мені?

— Як я можу тобі вірити? У мене є докази. Факти!

— Факти? — перепитала я та гірко посміхнулася. — Мої підставні фотографії — це факти? Як ти можеш у таке вірити, Гордію? Після того, що між нами було. У нас були плани на спільне майбутнє! І зараз ти звинувачуєш мене у тому, чого я не робила. Це божевілля.

— Божевіллям було закохатися в тебе, — різко сказав він. — Боїшся, що таки доведеться платити штраф?

Я важко видихнула та розчаровано подивилася на Гордія. Здається, його засліпила ця брехня. Він вірив усім, але не мені. Хлопець вийшов з моєї кімнати. Я помітила на собі погляди Антона й Микити. Вони були не менш здивовані. Я глянула на Антона, який відвів погляд та похитав головою. Наче я підставила його, коли обіцяла, що нічого не втну до чемпіонату. Отже, утнула, але не я.

Неприємний клубок підступив до горла. Я мовчки ковтала сльози та образу. Мій погляд пройшовся кімнатою, а всередині з’явилося відчуття спустошення. Це кінець? Такий жахливий та сумний кінець. Хоч як сильно я б не любила Гордія, не можу бути з ним. Не тоді, коли він навіть слухати мене не хоче. Я витягнула з шафи валізу та почала скидати туди речі. Час уже повернутися у свою реальність.

— Не можу повірити, що ти так підставила мене, — голосно сказав Гордій за моєю спиною. Я здригнулася, але продовжила складати валізу, не дивлячись на нього. — Дідусь телефонував мені вже двадцять разів!

— То розкажи йому правду! — закричала я, не в змозі тримати в собі емоції. — Скажи, як увесь цей час обманював його, як одружився з незнайомкою лише заради спадку, як удавав перед ним. Нумо, уперед! Ти робиш з мене погану, а сам... Ти просто найгірше, чуєш? Найгірше, що тільки могло статися в моєму житті.

— Я обов’язково розкажу йому все, але після того, як ти підеш звідси!

— Не хвилюйся! Я цим і займаюся.

Я одним махом схопила всі сукні з шафи разом з вішаками й кинула їх у валізу. Мені було байдуже, що вони всі перетворяться на ганчірки. Я просто хотіла якнайшвидше піти звідси.

Злість розривала мене зсередини. Хотілося кричати, ударити його, насварити. Він не може так учинити зі мною. Я почула дивний звук і кинула різкий погляд на Гордія. Помітила, що він почав рвати свій договір на маленькі шматочки. Гордий. Мабуть, я вперше зрозуміла, як сильно підходить йому його ім’я.

— Що ти робиш? — здивовано спитав у нього Микита.

— Вийди! — закричав до нього хлопець. — Зараз же!

Микита та Антон вагалися, але все ж вийшли з моєї кімнати. Гордій штовхнув двері ногою, і вони знову зачинилися. Я чомусь згадала, як він нещодавно вибив їх, щоб поговорити зі мною. Та потім Гордій усе ж зремонтував ті двері, і тепер вони міцно трималися. Але наші стосунки були на волосині.

— Нема! — сказав він, розкинувши клаптики, що залишилися від договору. — Кінець.

— Що це означає? — тихо спитала я.

— Що ти не будеш платити штраф, — сухо відповів він.

— А той примірник, що в редакції?

— Я викуплю його. Уже це зробив.

Я мовчки кивнула та продовжила складати свої речі. Він так сильно хоче позбутися мене, що спалює за собою всі мости, знищує все, що нас пов’язувало.

— То це все? — холодно спитала я, коли закінчила збирати валізу.

— Усе, — гаркнув він, глянувши на мене.

Я ледве стримувалася, щоб не заплакати. Це не повинно так закінчуватися. Між нами було щось прекрасне, і я не могла дивитися на те, як ми обоє руйнуємо це.

— Гордію... — почала я та зробила крок йому назустріч.

— Не треба! — різко сказав він і випрямив свою руку, зупиняючи мене. — Я більше не хочу тебе бачити.