Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб

А Лі шмигнув у вестибюль і помчав до сходів.

– Куди по митому?! – гаркнула покоївка, замахуючись шваброю.

Стрибок вдався на славу – не як минулого разу, коли акробатика закінчилася ганьбою на мокрій підлозі.

Поворот, сходи, другий поверх… Ноги самі принесли до знайомої кімнати, і начхати, що князь жив не тут, та й позаду наростав тупіт.

Якби двері були зачинені, А Лі обізвав би себе дурнем і повернувся б на попередній маршрут. Але крізь невелику щілину виднілося ліжко, на якому в оточенні подушок напівлежала Айріс, і проблеми князівства, поліція, браконьєри та інші фактори реального світу померкли, пішли на другий план, стали дурними і сміховинними.

– Наречена! Що з тобою?

– Не стріляти! – гаркнули в коридорі.

А Лі зачинив двері. Схопив ключ, що висів на стіні, і спробував запхати в замкову щілину.

– Замок зламаний, – слабким голосом повідомила Айріс. – Що там за гамір?

У двох словах історія про жевжика і пана Ейла звучала як сценка з фільму про поліцейське свавілля, але наречена сприйняла все серйозно.

– Ти у своєму репертуарі, А Лі Шине, – пробурмотіла, прислухаючись до криків у коридорі. – Бери ножиці. Он, на журнальному столику! Ще питаєш, навіщо? Триматимеш мене в заручниках, поки ми щось не придумаємо, дурню!

«Я сплю і мені це сниться», – проте ідеєю поділитися не вийшло, бо двері відчинили ногою і на порозі з’явився захеканий начальник поліції.

– Не підходьте! – заверещала Айріс, притягуючи А Лі до себе. – Він уб’є мене!

Дуже сумнівне твердження з огляду на той факт, що навіть манікюрні ножиці були поза досяжністю, але пан Ейл зупинився.

– Пані Міллс, не ускладнюйте ситуацію. – Він миттю зрозумів, хто тут головний. – Деякі жертви неминучі.

– Ну то пожертвуйте собою! – відрізала Айріс.

– На жаль, пані Міллс, – непідробно засмутився начальник поліції, – я не підходжу для цієї ролі.

– Знайдіть того, хто підходить! У вас же був план, от і притримуйтесь його!

– Мені дуже хотілося б так і зробити, але наш кандидат недоступний, а А Лі Шин – ідеальна заміна. Злочини на ґрунті пристрасті ніколи не виходять із моди.

Айріс зловісно примружилася, прикусила губу.

– Більше вам нічого не хотілося б? – запитала вкрадливим тоном. – Одружитися зі мною, наприклад? Десь глибоко в душі ви ставили собі це питання? Уявляли, як король розкриває змову і відправляє організаторів не на ешафот, а до вівтаря з проклятою Міллс?

Пан Ейл зблід, на нього напала гикавка.

– У вас є година, – сказав, затинаючись. – Більшого обіцяти не можу.

Двері за ним зачинилися.

– Про що ти?! – А Лі похитнувся, коли Айріс смикнула його за рукав, привертаючи увагу. – Яка ще змова?!

– Та, про яку в Пагорбах знає кожен собака, і в якій, виявляється, бере участь навіть начальник поліції.

– А, ця… Короля вбиває іноземець чи хоча б напівкровка, формально це означає війну, влада тимчасово переходить князю, він укладає мир і залишається на троні? Бабця щось таке на ринку чула. Тож на мене націлилися через прадіда? Та ж у чверті містян у роду були і народ лінг, і чаклуни шесс!

– Але у смерті короля ти зацікавлений особисто!

– Король мертвий?!

– Я не ясновидиця, А Лі Шине, але, думаю, якщо його смерть хочуть повісити на тебе, то так! – розлютилась Айріс і вилізла з ліжка. – Не бійся, я не віддам тебе їм.

– Не віддаси, наречена?

Вона похитнулась, і А Лі підхопив її, відразу забувши про все на світі. Вразлива, тонка, змучена… Зелені чаклунські очі дивилися з-під напівопущених повік, притягували як магніт, щось мовчки обіцяли, не дозволяли відсторонитися, повернути пристойну дистанцію і здоровий глузд. Айріс усміхалася – не як завжди, насмішкувато і самовпевнено, а м’яко, несміливо, ніби пробуючи цю нову зворушливу усмішку на смак і прислухаючись до відчуттів.

– Не віддам, навіть не сподівайся, – прошепотіла одними губами. – Після сьогоднішнього я нічого і нікому не пробачу.

– Що трапилось? – А Лі тримав її в обіймах, вдихав запах трав, якими пахли руді локони, і розумів, що готовий простояти так аж до кінця світу. – Чому ти така бліда? Захворіла? Чи… Поліція тут через тебе? На тебе напали? – Від однієї думки про це душу розривала лють. – Як ти?

Айріс обвила його шию тремтячими руками і спіймала погляд, змусивши серце смикатись як ненормальне, не в змозі вловити хоч трохи стабільний ритм.

– Не важливо, – сказала тихо. – Суть не в тому, що сталось, а в тому, навіщо. Князя хотіли позбавити одразу двох жінок: і нав’язаної королем нареченої, і Ніти Ліст, що, здається, живе в його серці. За цим стоять не змовники, А Лі Шине. Для них небезпечна я, а не Ніта, та й замаскувати мою смерть під нещасний випадок набагато простіше, ніж підставити приїжджу.

У саду закричали горобці, потривожені чиєюсь присутністю. Здійнялися в небо хвилею і зникли за напівзруйнованою стіною, в далекому гайочку.