Магія без пам'яті - Мiла Морес

Я з легкістю виконала необхідне, мої крила слухняно зменшилися за спиною, і я перестала їх помічати, але відчуття управління ними в мені залишилося, ніби я так само легко можу їх знову розкрити, якщо захочу. Містер Нотрил обхопив мене ззаду і притиснув до свого тіла. Обидві його руки тримають мене в міцному кільці, всі частини наших тіл склеєні. Ще один хвилюючий момент. Я відчуваю містера Нотрила впритул до себе і мені від цього аж занадто приємно.

Щось тверде впирається мені в спину.

Здається, це ремінь.

Ех… Здалося.

Ми пролетіли кілька кіл у тому самому положенні. Я повисла під містером Нотрилом, він накриває мене своїм тілом, охоплює руками. Тримає так міцно, що в мене й гадки не проскакує про несподіване падіння. Я любуюся прекрасним видом, теплом чоловічого тіла, притисненого до моєї спини, слухаю його поради, запам'ятовую рухи.

- А тепер спробуєш сама. Хочеш?

- Звичайно, хочу, але трохи страшно.

- Я тебе підстрахую.

Ми злетіли вгору, дуже швидко, начебто підготувалися когось атакувати. У мене перехопило подих, я перестала ворушитися, напружилася всім тілом, підготувалася до страшного, але нічого такого не сталося. Ми зупинилися на перекладині над мостом. Це найвища точка всієї споруди.

- Надто високо, - дивлюся вниз з побоюванням.

- Я буду поряд з тобою, тобі нема чого боятися. Але саме з цієї точки ти зможеш зробити кілька помахів крилами. Коли вловиш момент, що ти тримаєшся, розслабляйся і пари. Зроби крок вперед і розкривай крила.

- Ні, це занадто.

- Ти впораєшся, Лаурі. Ти народжена, щоб літати.

- На мою думку, ви вірите в мене більше, ніж я в себе.

- У кожного має бути така людина. Згодна?

- Так, містере Нотрил. Я готова.

- Я тебе втримаю, не бійся, - він дивиться на мене світло-карими очима, і я не можу їм не вірити.

Іду вперед. Частка секунди – я падаю, лечу вниз із величезною швидкістю. І чомусь у цей момент немає страху, паніки, я спокійна, але все ще не поспішаю розкрити крила. Я пролетіла повз місце на мосту, де ми стояли трохи раніше. З кожною секундою все швидше наближаюся до води. Ще трохи і я вдарюсь об її поверхню, а потім мене накриє з головою, течія віднесе маленьке тіло з нерозкритими крилами, і я опинюся в далекій невідомості.

За кілька метрів над річкою мене підхопили руки. Містер Нотрил упіймав на льоту моє безвільне тіло. Ми піднялися нагору, знову на міст. Він поставив мене на ноги, тримає за плечі.

- Лаурі, що ти робиш? – заглядає у вічі, я не відповідаю, бо сама не знаю, що це зараз було. Я відчувала у собі сили, відчувала крила, але не намагалася ними змахнути.

Містер Нотрил притягнув мене до себе, обіймає, погладжує спину, голову, притискає сильними руками, нашіптує заспокійливі слова. А я й так спокійна. Все добре. Я не знаю, навіщо це зробила.

Хотіла перевірити, чи зловить він чи ні? Хіба для цього.

- Дякую, містере Нотрил, - я йому посміхнулася, вивільнилася з обіймів і зробила крок з мосту. Через секунду змахнула крилами й упіймала саме те відчуття, про яке говорив викладач. Я повисла на своїх крилах, промайнула над водою, опустилася до неї ближче, щоб розглянути глибину, змахнула ще раз і кинулася вгору, все вище і вище. Хочу помацати хмари.

- Лаурі, зупинися, - містер Нотрил каже зі мною подумки, - вище поки не можна. Тренуйся над водою, до верхньої точки мосту.

Облетіла міст з іншого боку, зробила кілька кіл над ним, то вниз, то вгору, але вище вказаної точки не злітала.

Містер Нотрил якийсь час спостерігав за мною з мосту. Я періодично поглядала в той бік, намагаючись зрозуміти, чи він схвалює мої маневри, але його емоцій з відстані я не розібрала. Для мене він то ставав маленькою точкою вдалині, то знову набував людських форм. Але під час польоту я весь час орієнтувалася на нього, щоб не надто віддалятися.

У польоті я зрозуміла, що це чудовий спосіб очистити голову. Тіло стає невагомим, життя видається простішим, проблеми перестають існувати. Є лише відчуття легкості, спокій на душі, повне прийняття себе, своїх особливостей, довіра до світу. Я ніби очистилася в цьому польоті і набралася сил.

Через деякий час мої помахи крилами стали впевненішими, я зрозуміла, що тепер повністю керую своїм тілом, як і своїм життям. Це неймовірне відчуття, і воно наповнило мене до країв. Я ніби випила чарівної води з лікувального джерела.

Містер Нотрил приєднався до мене, тепер ми летимо поруч, він продовжує спостерігати за мною. Мені приємно відчувати його турботу, і зараз я усвідомлюю, що мені буде боляче, якщо ця людина піде з мого життя. Я хочу, щоб містер Нотрил завжди був поруч.

- Це неймовірно, містере Нотрил! – говорю у перерві, коли ми обидва стали на ноги на краю мосту. – Чому я раніше цього не робила? - Власний голос дзвенить у вухах. – Я хочу ще літати!

- Лаурі, давай закінчимо на сьогодні. Спробуємо іншого разу, я покажу тобі нові прийоми, але вже не на цьому мосту. І треба ще навчитися літати у вигляді птиці. Це також цікаво.

- Ми ж тільки почали, містере Нотрил! Я хочу літати! Давайте разом полетимо до хмар?