Ти, часом, не вампір? - Аліна Гончарова

- Ти не хочеш сказати, що ми збираємося займатися цим у Маші в кімнаті?  – я все більше й більше переконувалась у відповіді на своє запитання.

- Я нічого не кажу, - Миров моментально замовк.

І справді, вголос він нічого не говорив.

Нервно зітхнувши, я знову потяглася до губ Саші.  І після цього дах остаточно знесло.

Я лише сподівалася на те, що з глузду з'їжджали тільки ми, а ніхто інший з тих, що також знаходяться в будинку, нас не чув.

***

Поки я переодягалася і думала, що зробити з волоссям: у хвіст зав'язати чи залишити так, як є, Миров уже зібрався і тепер нетерпляче цокав язиком, всім виглядом висловлюючи нудьгу.

- Півгодини одягаєшся, - пробурчав Саша.

Я глянула на настінний годинник.  Пройшло чотири хвилини.

Так, порахуємо це за метафору.

- Я готова, - повідомила і так уже зрозуміле, ну та гаразд.

- Ходімо, черепаха рівноповільна, - промимрив Миров, спускаючись сходами.

"Це теж віднесемо до метафор", - вирішила сама для себе, не відстаючи від хлопця.

На першому поверсі нас зустрів улюблений об'єкт для моїх постійних знущань.  За плечима Кості (а це був саме він) маячила молодша сестричка.

- А що це ви там робили?  – спитала Маша.

І звідки стільки нездорової цікавості в одному маленькому перевертні?

- Ем-м, збиралися?  – припустила я.

Потрібно було змінити тему.  Потрібно було терміново змінити тему.

- Костя, ось тобі які дівчата подобаються?  - Поцікавилася я у брата подруги.

- Жодні, - звично огризнувся він.

Він уже передчував підставу, чому намагався говорити якнайменше, та й взагалі уваги до себе не привертати.

- Хлопці?  – здивувалася Маша.

- Ні, - миттю відреагував Громов.

Він уже втратив свою незворушність і тепер почав повільно закипати.

- М-м-м… тварини?  - Продовжила я.

– Ні.

Родич Марії безперечно втрачав терпіння.

- Трупи?  – у дівчини аж очі на лоба полізли з подиву.

- Так ні ж!  – вигукнув Костя.

Здається, ми його вже довели, але замовкати ніхто не збирався.

- І все ж «так» чи «ні»?  - Не вгавав я.

Брат Маші, що вже почервонів від злості, невдоволено запихкав.

- Ксюша, - вкрадливо промовив Громов, - а не пішла б ти...

- Куди?  – обурилася я.

Він хоче кудись послати милу та беззахисну дівчину?  Нелюд!

- Додому, - промовив хлопець.

- Ну, тільки заради тебе, - сказала я.  Потім перевела погляд на Мирова.  – І заради «Шуріка».

Вищезгаданий суб'єкт скривджено скривився, але відкрито нічого заявляти не став.

І на тому спасибі.

Я по-господарськи потяглася до миски з печивом на столі, але хтось схопив мене за руку.

- Клішні прибрав, - огризнулася я.

Миров підняв брову.  У-у-у, садюга, знає, чим зачепити.

- Дуже шкода відривати тебе від такого високоінтелектуального заняття, - промовив Алекс, - але нам уже, начебто, час.

Ми квапливо вийшли на вулицю і попрямували до будинку.  На машину не варто було й сподіватися, бо Миров, який перебуває кілька годин тому в до запаморочення п'яному стані, не те що за кермо автомобіля, за кермо самоката не можна було пускати.

Поки я перебувала в роздумах, якась наволоч кинула в мене шишкою.

Величезною сосновою шишкою.

І я, здається, здогадуюсь, що це за сволота.

Грізний погляд, впертий у Алекса, не дав жодного результату.

- Дятел, - невинно протараторив Миров, показуючи рукою нагору.

Я слухняно підвела голову.  Ага, дятеле.  На ліхтарному стовпі, по-любому.  Дивні нині дятли, однак, повелися.

- Ніколи б не повірила, що існують такі особи, як ти, - пробурчала я.

Але Саша почув.

- А я й не існую, - весело озвався хлопець.  – Це галюцинації.  Перехрестись.

Так, часом мені здається, що це все так і є.  Але надто вже реалістично.

І надто мені ця галюцинація подобається ...