Ти, часом, не вампір? - Аліна Гончарова

- Не можна... - слухняно підхопила я, зариваючись пальцями в шовковисте каштанове волосся.

Але ні, цього дня все було можна, ще як можна…

Напевно, пізніше ми про це ще не раз пошкодуємо, але цього разу зупиняти нас було нікому, нікому…

***

Тепла подушка піді мною здіймалася то вгору, то вниз.  Я невдоволено розплющила одне око.  Офігела.  Від подиву відкрила друга.

Я лежала на широких грудях Алекса, який, здається, вже прокинувся.

- Як спалось?  – єхидно поцікавився хлопець.

Приголомшливо.

- Непогано, - в тон йому відповіла я.

Кілька миттєвостей ми мовчали, занурені у свої невеселі думки.

- Коли наші батьки одружуються, - почала я, - то це буде вже якась подібність інцесту.

Миров посміхнувся.

- Ти, мабуть, хотіла сказати не "коли", а "якщо", - сказав він.

Я перевела на хлопця туманний погляд.  Навіть у звичайні дні я після сну розуміла не дуже швидко, за нинішніх обставин до мене все доходило в рази повільніше.

- Про що ти?

- Не хочеш розважитися, а заразом і зробити хорошу справу?  – невинно поцікавився Алекс.

При цьому його голос анітрохи не відповідав погляду.  Очі хлопця дивно блищали, ніби він задумав якусь гидоту.

Власне, саме це і наштовхнуло мене на таку думку.

- Ти хочеш зірвати весілля?  - Вразилася я.

- Звичайно, - хмикнув Миров.  - А як же інакше ми зустрічатимемося?

Після його питання по тілу розлилося приємне тепло.  Чорт, якщо я попрошу його повторити фразу, він визнає мене божевільною?

- Тобто, тепер ми зустрічаємося?  - Уточнила у хлопця.

- Сама подумай, - озвався він.

Алекс підсунувся до мене, наполегливо цілуючи, тож вимовити більше нічого я не змогла.

- Значить, зустрічаємося, - задоволено зробила я висновок, коли Миров відірвався.

- Бінго!

Хлопець задоволено посміхнувся.  Я присунулася до нього з надією на ще один поцілунок.  Однак тут на мене чекав такий великий облом, що аж плакати захотілося: на першому поверсі грюкнули двері.

«Отже, мама уже повернулася», - промайнула в голові сумна думка.

Алекс швидко приклав палець до губ, водночас показував на вуха.  Я кивнула, показуючи, що його натяк зрозумілий: Сергій може нас почути.

Миров обережно підвівся з ліжка і, натягнувши джинси, що раніше валялися на підлозі, і прибравши більш-менш інші свої речі, вийшов за двері.  Я ж, не гаючи часу, видалила всі докази, які могли нас видати, і одягла короткі джинсові шорти і футболку.

- Ксюша!  – заволала мама на першому поверсі.

- Настав час тортур, - сама собі сказала я, востаннє кидаючи погляд у дзеркало.

Спустившись на перший поверх, я мило посміхнулася матері та Сергію.

Куди вони звалювали, я так і не зрозуміла, та й питати не було бажання.

Гуляти так гуляти.  Якщо вирішили зірвати весілля, відступати вже не можна.

- Як справи?  – весело поцікавилася мама.

- Чи не повбивали один одного?  - вже реалістичніше поцікавився батько Сашка.

- Все чудово, - увійшов Миров відповів відразу на два запитання.

Коли погляд хлопця впав на мене, то в ньому промайнуло нерозуміння та роздратування.

Я відповіла йому вкрай здивованим поглядом.

Коли мати та її не майбутній чоловік відвернулися, Алекс виразно на мене зиркнув і прошепотів одними губами:

- Не можна такі шорти носити.

Я з сумнівом оглянула себе з голови до ніг.  Ну, короткі небагато, і що з цього?

- Чому?  - я з награною цікавістю і нерозумінням дивилася на хлопця.

Миров глибоко зітхнув і притягнув мене до себе.  І… лайно, я сподіваюся, це в нього телефон так лежить у передній кишені джинсів, га?

- Тепер зрозуміла?  - глузливо спитав Сашко, відпускаючи мене зі сталевих обіймів.

Сергій із мамою знову згадали, що ми, власне, теж тут знаходимося, тому раніше воркуюча парочка звернула на нас свою дорогоцінну увагу.

А я лише невдоволено (чисто для вигляду, не більше) пирхнула, відходячи від хлопця, який ніколи не буде моїм зведеним братом.

Як вам така глава? Сподіваюся вам подобається ❤️