Загублений ідол Ліни - Катерина Федоровська
- Ох, Ліночко, як вам спалося? – турботлива Антоніна й стакан води підсунула ближче. Знала, що в неділю зранку Ліна не снідає, бо має заняття з йоги.
- Терпимо, Антоніно, - посміхнулася із вдячністю Ліна. Якась така важкість в голові була від того неприйнятно дорогого Шато Монтроз.
А після кави, підхопивши яскравий килимок під руку, а спортивну сумку на плече, Ліна зібралася на свою улюблену йогу.
Пощастило Нестору Івановичу та його дружині жити в елітному котеджному містечку закритого типу. Тут і фітнес-центр був, і супермаркет. Але найголовніше, нікого зі сторонніх, особливо надокучливих журналістів, не пускали.
До фітнес-центру було хвилин п’ять пішки.
Ішла натхненна й безтурботна, насолоджувалася теплим серпневим ранком. Вона любила спекотне барвисте літо. І мінус цього чудового місяця був лише один – Нестор Іванович на початку серпня святкував свій день народження. Але ж думати про це й псувати собі настрій Ліні не хотілося.
Головний біль вже відпустив, тож вона сподівалася, що після йоги ще й на табату піде. У результаті таких тренувань піт рікою стікав.
Але планам вправної йогині не судилося збутися. Бо якраз на середині заняття розслаблена Ліна, стоячи в адхо мукха шванасані (по-народному – «собака мордою вниз»), раптом побачила, як ранкове сонце, що пестило її через панорамні вікна, затуляється кремезною фігурою. Навіть у перевернутому відображенні впізнала нахабного чоловіка, який намагався через скло роздивитися обтягнуті легінсами жіночі сідниці.
Розпрямилася стрімко, ледь шию собі не скрутила. І вже умиротворена голівонька знову відчула гучні удари набату. Аж кров хлинула до обличчя. Бо стояв за вікном і дивився прямо на неї вчорашній незнайомець. Ще й помахав, широко усміхаючись. Дідько! Хто ж придумав на першому поверсі у фітнес-залі зробити прозорі панорамні вікна? Хоч би затемнили.
- Ліно, все добре? – спитала занепокоєно тренер з йоги.
- Так, до мене кур’єр приїхав. Вибачте. Маю вийти, - і взувши біля дверей кросівки, вилетіла із тої зали.
Він чекав її біля входу. Увесь войовничий запал Ліни нікуди не подівався, навіть коли побачила його задоволену білозубу усмішку. Навпаки! Бідолаха навіть не усвідомлював, яка хвиля жіночої злості й гніву на нього несеться. Але ж так чарівно усміхався.
- Привіт, красуне! Я ж казав, що ми скоро побачимося знову.
- Ти що геть здурів! – підійшла ближче, шипіла гнівно, мов розлючена кішка. – Чи ти збоченець якийсь? За дівчатами підглядаєш.
- Ну, взагалі-то я спостерігав лише за однією, - що ж він так дивиться спрагло, мов роздягає поглядом.
Ще й костюм цей бірюзовий для йоги, який так їй подобався, обтягнув усе, що тільки можна було.
- Як ти мене знайшов? – Ліна озиралася, не дай боже, ще хтось зі знайомих дівчат вийде.
Не можна було сказати, що в неї дружні взаємини із сусідками, але ж спілкувалися. І Ліниного чоловіка багато хто в їхньому містечку знав.
- Спитав у твоєї служниці, - невимушено так відповів, а в Ліни аж очі на лоба вилізли.
- Ти говорив з Антоніною? Ти зовсім крейзі! О, Господи, маніяк якийсь! – хапала свіже повітря ротом, слів не вистачало.
- Я сказав, що маю до тебе справу. Нумо десь поговоримо наодинці, я тобі все поясню, - помітив, що очі її бігають, мов загнані зайці.
- Добре, тут неподалік кав’ярня є. Недільний ранок, то там, напевно, не буде людно. Тільки сумку свою заберу, - погодилася Ліна, щоб якнайшвидше відійти від фітнес-центру. Про килимок спортивний, на якому так і не позаймалася, вже й забула.
У кав’ярні й справді нікого не було. Але на всякий випадок засіли в куточку за стіною. Хоча з його габаритами ні в якому кутку не сховаєшся. Сьогодні знову був у тих джинсах, які спокусливо підкреслювали пружність його сідниць. Ще й футболка розбурхувала уяву бідолашної вірної дружини. Бо ж так і бачила перед собою ті міцні м’язи, вкриті невідомими символами й хитромудрими малюнками.
Ліна, щоб трохи охолодити свої непристойні думки, знову з наїзду почала.
- Ти взагалі розумієш, що коїш? Якщо сам безстрашний, то я – ні. І дуже боюся гніву свого чоловіка. Нащо вчепився, мов реп’ях? Хіба я тобі давала привід вважати, що хочу подальшого спілкування?
- Нам вже не вдасться цього уникнути, Ліно. І краще, якщо я буду поряд, щоб захистити тебе, - от як можна верзти нісенітниці із таким розумним виглядом. – До того ж мені потрібна твоя допомога.
- Звідки ти взагалі знаєш моє ім’я та де я живу? У «Гренаді» ти ж невипадково з’явився, так? Такий інтерес до моєї особи трохи лякає.
- От в тому то й справа, дівчинко, що як тільки статуетка богині опиниться у твого чоловіка, то тобою зацікавляться й інші. І тоді я маю бути поряд, щоб не трапилося біди.
- Що ти верзеш? Яка статуетка? Якої богині? – Ліна трохи різкувато запитувала, бо ж сама злилася на себе, що сидить ось тут із чужим чоловіком, який трохи того.
- Загублений ідол богині Вітарі, покровительки демонського світу, - він так серйозно все це сказав, що Ліна аж пролила матча-лате на бірюзові легінси.
