Загублений ідол Ліни - Катерина Федоровська

Як затишно, хороше́ й спокійно плакалося Ліні в ніжних обіймах. Не думалося в ту мить про його дружину й про їхнє невизначене майбутнє. Раділа, що із ним все добре та він поряд. Хіба можливо за такий короткий час просочитися чоловіком наскрізь? Відчувати в ньому рідну душу. Хотіти щохвилини ласки від нього, такого бажаного і єдиного чоловіка? Тим паче якщо це не чоловік, а демон.

- Ну, дівчинко, перестань, - заспокоював її, гладячи по шовковистому волоссю. – Не плач, маленька! Скажи мені, хто тебе образив і я його вб’ю.

- А якщо це ти її образив, себе вбиватимеш? – зруйнувала всю ідилію тої миті Яра, проходячи повз зі своїми речами. – Можеш сварити мене, дядьку, але я все Ліні розповіла.

І грюкнувши дверима сховалася всередині будинку.  Ліна відхилилася від нього, поглянула в очі. Важливо було для неї вловити ту першу його емоцію. І це була така глибока туга. Опустив свої дивовижні блакитні очі, сповнені соромом. Але ж за мить взяв її обличчя широкими долонями, витер ті гіркі сльози на її щоках й сказав:

- Ми обов’язково про все поговоримо. Я винуватий перед тобою безмірно, Ліно. Але зараз тобі варто відпочити з дороги й поїсти. Я обіцяю, що буду чесним із тобою і все поясню. Ходімо в дім.

Провів її у найкращу кімнату, де з балкона було чути дзвінкий плескіт гірської ріки й тихе шепотіння віковічних сосен.

- Зачекай, - зупинила його Ліна, коли, поставивши її рюкзак на підлогу, Самір вже хотів вийти. – Я не можу так…Мені важливо знати, що між нами. І як воно все надалі складеться.

- Що між нами, Ліно? - усміхнувся їй так щемливо-ніжно. – Я лечу в прірву, бо відчуваю те, що жоден демон ніколи не відчував. Я кохаю тебе, дівчинко. Ти спалахнула яскравою зорею у моїх думках, заполонивши їх. Поки я тут, у тілі людини, я маю серце. А в тому серці ти. Але я повинен повернутися у свій світ, щоб здобути перемогу, довести панівне право мого Дому й повернути статуетку Вітарі в наш храм. Тоді мій новонароджений син матиме силу, а не буде калікою без магії. У нашому світі неможливо вижити без магії. Якби я міг залишитися, я б залишився з тобою. Якби я міг забрати тебе, я б забрав тебе із собою. Але це неможливо. Жоден із варіантів.

- Чому? - не розуміла, все одно не могла прийняти те, що їм не судилося бути разом.

Він знову підійшов до неї. Провів пальцями по її ніжній шкірі, торкнувся губ, погладив скроню. Немовби намагався закарбувати в пам’яті кожну рису її обличчя. Поцілував, не стримався. Шалено, навіть злісно її цілував, аж до болю. Упивався тими медовими вустами, начебто злість свою виплескував на жорстоку долю, що так немилосердно над ним пожартувала. Ледь припинила Ліна те шаленство.

- Я справді хочу перевдягнутися після дороги й трохи голодна. Але тобі не вдасться замінити відверту розмову поцілунками, - строго так запевнила, навіть як погроза  це прозвучало.

Та поговорити відверто їм вдалося аж надвечір. Поки освіжилися після тяжкої дороги, трохи освоїлися, потім Самір приготував їм смачне частування. І вже за широким дерев’яним столом розповідав спершу те, що найбільше цікавило й було незрозумілим. Як і чому його відпустила Корпорація.

- Ліно, знаєш чому наш Дім править вже декілька тисячоліть поспіль? – почав здалеку розповідати верховний демон. – Бо серед усіх Домів ми наймилосердніше ставимося до людей. Тому нас і обирає Вітарі. Наші демони рідко проникають у світ людей і не потребують їхніх страждань, катувань чи навіть смертей для задоволення якихось своїх потреб.

- Як, наприклад, Дім чорних каменів, - встряла в розмову Яра. – То ще такі мучителі, що страх. Уся нечисть під їхніми крилами збирається й зароджується. І кров людську п’ють, і немовлят поїдають. Тьху, мерзота!

- Але останнім часом почали відбуватися дивні речі, - продовжував замислено Самір. – Якийсь абсолютний хаос. І не лише із нашою реліквією та в нашому світі. Як мені пояснили в Корпорації, помічена аномальна активність демонів і тут. Вони шукають все нові переходи й об’єднуються, як ми й самі бачимо. Ліонель навіть цього не приховував. Найгірше те, що вони почали активніше шкодити людям.

- Тобто вони хочуть не лише знищити нас, а й завоювати світ людей? – витріщила очі Яра. – Оце так амбіції. Кинути виклик Корпорації! Цікаво, хто за цим усім стоїть.

- Мені запропонували таку угоду. Корпорація не буде знищувати демонів нашого Дому, якщо вони будуть проникати сюди. Але я маю допомогти ліквідувати те зло, що розв’язало війну в нашому світі. Ми повинні перемогти верховних демонів Дому Чорних каменів. Та підкорити усіх, хто вціліє.

- Тобто, ти, дядьку, фактично на боці Корпорації? – здивована була Яра, аж перестала жувати свої запечені овочі. – Щоб демони з янголами об’єднувалися. Такого ще ніколи, напевно, не було!

- Так вже й ніколи? – зі смішком спитала Ліна, згадуючи Яру й того юного янгола. Такі милі вони були. Яра й сама зрозуміла натяк, відвела ніяково очі, зашарілася навіть.

- Я на боці нашого Дому, Яро. Ворог нашого ворога – наш друг. Тож на цей момент нам ці домовленості вигідні, - таким владним, твердим тоном це сказав. Відпивав терпке вино із масивного келиха, одночасно й Ліною милувався.

- То попросив би, хай і Ліонеля з його синком заразом знищили б. Колись-то вони ж мають десь застосувати свою магію. От і патруль схопив би їх, а нам менше мороки, - слушно зауважила Яра.