Магія без пам'яті - Мiла Морес

- Так, містере Нотрил, - вже здогадуюсь, про що йтиметься. Переконалася, що чутка в нього дуже хороша.

- Ти бачила публікації у групі академії?

- Ні, а що там?

Містер Нотрил прокашлявся, дістав планшет і зробив кілька рухів пальцями.

- Я думав, тобі вже показали. Підійди, присядь, - показав на крісло, я присіла, він розмістився поряд, дає мені до рук планшет. Я напружилася, не чекаючи нічого хорошого.

- «Студентку роздягнули у присутності групи та викладача», – прочитала вголос перший заголовок. До статті прикріплено фото, на якому я стою спиною до об'єктиву, на моїх плечах чоловічий піджак, все приховано, тільки худі голі ноги кидаються у вічі. – «Роздягнена студентка пробачила свого кривдника», - читаю заголовок другої публікації, містер Нотрил продовжує гортати стрічку, - «Дівчинка з академії стала популярною завдяки роздяганню».

- Лаурі, глянь на мене, - я слухняно повернула голову. - Статей надто багато, вони розлетілися по всіх магічних сайтах. Фотографій з твоїм… з твоєю наготою ніде немає, тільки цей варіант у піджаку. Ти давно перевіряла свої соцмережі? На тебе посиплються повідомлення, блокуй усіх, не читаючи, що там написано. Добре?

Я дістала телефон, зайшла на свою сторінку, на якій не була вже кілька тижнів, переглянула вхідні запити, їх там сотні, у попередньому перегляді вловила кілька пропозицій познайомитися, якісь слова підтримки, хтось надіслав фото, але не видно, що саме на ньому зображено. З цікавості я відкрила одне повідомлення з вкладеним файлом і мало не упустила телефон від несподіванки. На весь екран спливла картинка з чоловічим статевим органом у бойовій готовності.

Ух ти ж бляха... Який жах.

Відвернула телефон від викладача, судорожно тицяю пальцем, щоб прибрати це неподобство з екрану. Містер Нотрил помітив мою дивну поведінку, дивиться запитливо. Як на зло, обличчя обдало жаром, напевно, я вже червона, як варений рак.

І з чого раптом мені таке шлють?

- Збоченці, - сказала вголос необдумано, винувато поглянула на викладача, згадавши, що його колись так називала.

- Ти дозволиш? – містер Нотрил показує на мій телефон.

- Так, - передаю йому до рук, попередньо закривши повідомлення з чужими інтимними фото. – А я думала, ви про гуртожиток хотіли поговорити… – змінюю тему, відволікаю свою та його увагу від щойно побаченого та почутого.

- І про це теж.

Він натискає щось у моєму телефоні, мабуть, чистить вхідні, я дивлюся перед собою. Мисленнєвий процес запустився.

- Я думала, вже все закінчилося… Мені не подобається бути у центрі уваги…

Тепер я зрозуміла, чому так дивно дивилися на мене в академії, коли я йшла до своєї аудиторії. Хтось мені посміхався, хтось посміювався крадькома, було багато шепоту за спиною. Я не надала цьому значення, не думала, що моя особа може когось зацікавити. Тепер усе стало на свої місця.

- Містере Нотрил, - я підвелася, - ви не проти, якщо я переодягнуся у вашому кабінеті?

Він подивився на мене здивовано.

- Що ти задумала, Лаурі?

- Якщо до мене стільки уваги, значить, я маю виглядати бездоганно.

Підійшла до коробки, розкриваю її на підлозі, не гидуючи, присіла поряд. Витягла бордову сукню, за нею темно-сині джинси з незвичайними кишенями, зелений джемпер, блузку, ще одну сукню приголомшливого відтінку смарагду... На вигляд коробка не найбільша, але всередині ополонка. Я дістаю з неї речі, які там навряд чи могли б уміститися. Усередині повний гардероб, ще й взуття до кожного вбрання.

- Містере Нотрил, як мені зв'язатися з вашою сестрою? Я хотіла би вибачитися перед нею і подякувати, - прикладаю до себе джемпер, дивлюся у відображенні вікна.

- Можеш написати їй у месенджер, я скину тобі номер.

- Дякую, містере Нотрил, - посміхаюся, - відверніться, будь ласка, я одягну джинси та светр. На мою думку, зараз ідеальний час, щоб почати носити такий одяг.

Куратор дивиться на мене спантеличено, зволікає, хоче щось сказати, але не може підібрати слів. Відвернувся до дверей, так слухняно, навіть дивно. Я зняла з себе одяг, приміряю джинси. Дивно, як швидко я в них прослизнула, вони підлаштувалися під мої стегна, обтягли сідниці.

- Ви навчите мене одягатися за допомогою магії? - Запитую викладача, що стоїть до мене спиною.

- Звичайно, Лаурі, якщо захочеш. Ти готова?

- Ні, ще сорочку та джемпер.

Вирішила зробити двошарове вбрання. Комір сорочки виглядає, джемпер стягла на одне плече, він послухався мого бажання, підлаштувався і зафіксувався. Всі речі м'які, не мнуться, ідеально розгладжуються на тілі. Зі взуття обрала кросівки на масивній підошві. Напрочуд зручні, легкі. У такому взутті хочеться ходити підстрибом, воно саме змушує пурхати. Забавним здалося те, що шнурки самі затяглися, як тільки я взулася. Вони просто ожили без моєї участі, зафіксувалися на моїх ногах і блиснули вогником, ніби посміхнулися мені і підморгнули.

- Лаурі, зараз прийде Аліта, - тільки викладач це сказав, як поряд зі мною з'явилася його сестра.