Ти, часом, не вампір? - Аліна Гончарова

Ніколи б не продумала, що побачу Мировому, але життя, виявляється, любить підносити нам несподівані сюрпризи.  Очевидно, це і є один із таких випадків.

- Ого, та сам Олександр Миров вирішив вибачитись переді мною негідною, - приголомшено видавила я.

- Не втрируй, - зітхнув вампір.  – Мені справді, шкода, що так сталося.

- Гаразд, Шуро, - ах, яке в нього обличчя зробилося!  – Прощаю я тебе.  Ми всі грішні, не бійся.

Да-а, Миров, з таким обличчям та мімікою тобі в кіно треба грати...

- Ксюша, скажи чесно: ти знущаєшся?

- Ні, що ти, - запевнила я хлопця, для більшої переконливості киваючи головою (ем... може, доречніше було б нею негативно замотати?).

Ось тільки він мені не повірив.

- Ксюша, я тебе добре вивчив за цей час.  І тепер чудово розумію, коли ти говориш правду, а коли брешеш.

Брехня, товаришу.  Якби ти справді мене добре знав, то зараз би гасав по хаті, як пригорілий із криками: «Допоможіть!  Тут перевертень!».  Ні, товаришу, ти не знаєш мене.

Я вголос висловила свою здогад, виключаючи лише частину з криками про перевертня.

- Ксюша, ти знову перебільшуєш, - почав Алекс.

- Так, товаришу.  Зроби ласку і мені і собі.  Забудь ту історію і не парься, гаразд?

- Чому ти називаєш мене "товариш"?  – не зрозумів Миров.

- Ну, ти ж старший за мене.

Регот Алекса рознісся на весь будинок, навіть Сергій із мамою прибігли з кухні на галас.

- Що тут у вас відбувається?  - Невдоволено поцікавилася мама.

- Не звертайте уваги, - прийшов до тями хлопець.  – Ксю мови вивчила.  Принаймні спробувала.

Я невдоволено і злісно блиснула очима.  Потанцюєш ти ще в мене, товаришу.

Ага, вночі, в повний місяць, для більшої переконливості.