Ти, часом, не вампір? - Аліна Гончарова

POVКсенія

***Днем того ж числа***

- Він тебе обіймав?  - вражено запитала Маша, дивлячись на мене, як на повну дурницю (причому ще й божевільну).

- Сама дивуюся, - я не брехала.  Я справді не знала, чому Алекс це зробив.

- Кру-уто, - простягла Громова, все ще недовірливо мене роздивляючись.

Ми під'їхали до подруги.  Заняття закінчилися о четвертій годині, тому ми ще мали час.  І провести ми його мали намір не за нудними розмовами з тупоголовими однокласницями.

- Темніє о сьомій, - нагадала Марія, - тобі треба до цього часу ще додому встигнути.

Я кивнула.  Минулого разу мене забрав Алекс, а сьогодні мені до нього навіть наблизитися соромно.

Закохатися у свого брата (хоч і зведеного)?  Знаю, вмію, практикую…

- О, які люди!  – почувся веселий голос Кості.

Цей придурок взагалі в інститут ходить чи цілими днями на дивані лежить і у вільний час нас з Машею бісить?

- Ти певен, що люди?  – насмішкувато поцікавилася я в брата подруги.

Той миттю прикусив язика, згадавши з ким розмовляє.

- Ну, на половину люди, - «заспокоїла» брата Маша.

Костя гірко посміхнувся.  Ну… навіть цей сумний оскал певною мірою нагадував усмішку.

- Мабуть, аргумент не подіяв, - пояснила я подрузі.

- А ви що тут, власне, забули?  – невдоволено поцікавився Костя.

Швидко він щось почав запитання ставити.  Я б на місці цього хлопця ще півгодини помовчала.

– А ми уроки робити!  - тоном, що не терпить заперечень, сказала Марія і потягла мене за собою на другий поверх.

У кімнаті у подруги був відвертий бардак, що не могло не тішити, тому що в мене речі теж завжди були розкидані.

Діставши літературу, ми почали старанно читати «Кайдашева сім'я».  Добре хоч, що не весь твір читати задали, а лише його маленьку частину.  Але навіть ці кілька розділів виявилися нестерпними.

- Нафіг нам цих авторів проходити?  - Невдоволено обурилася Громова, перевертаючи чергову сторінку.

Терпіння у неї, виявляється, навіть менше, ніж у мене.

Вважаючи питання за риторичне, я не відповіла і продовжила це «захоплююче заняття».  Справившись таки насилу Нечуй-Левицького і зробивши інші уроки, ми глянули на годинник.

- Вже вісім!  – скрикнула Марія.  - Як ти назад підеш?

- Впораюся, - не хотілося її турбувати.  – Давай тоді краще ще поїмо, бо вдома я знову щось Саші висловлю, і мене без вечері залишать.

Подруга погодилася, хоча, знаючи її, я здогадувалась, що одну вона мене додому точно не пустить.

- З тобою уроки завжди легше робити, - зауважила Громова, розливаючи чай по чашках, - і швидше.

- Так, треба ж дитинство згадати.  Тоді ми завжди все робили разом, – з радісною усмішкою пригадала я.

- А зараз?  – вліз Костя.  - Разом вбиваєте когось?  Ну, перевертні повинні харчуватися ...

Ми з подругою дружно розреготалися.

- Ви чого смієтесь?  – нерозумно поцікавився брат Марії.

- Ні, ми не їмо нікого, коли перетворюємося ... - Протягнула подруга, єхидно кидаючи на мене застережливий погляд.  - А то доводиться потім з себе кров змивати і шерсть із зубів витягати.  Хто ж знає?  Іноді людина трапиться, а іноді й звірятко якесь...

Костя з огидою відвернувся, але наш напад сміху дав йому зрозуміти, що Маша знову жартує.

- Гаразд, - промовила подруга, коли ми допили цейлонський напій, - настав час тебе додому відвозити, а то вже десять вечора.

Коли ми вийшли надвір, обуренню Маші не було межі: у неї в машині скінчився бензин.

- Як ти цього не помітила?  – вражено поцікавився Костя.

Очевидно, у нього таких проблем ніколи не було.

- Я ж не повинна постійно це перевіряти, - тоном, що виправдовується, заявила Громова.

Брат подруги щось пробурчав собі під ніс.  Навіть зі своїм слухом перевертня розібрала лише слово «блондинка».  Далекоглядний малий, знає, що голосно краще не виникати.

- А можна нам тоді твою машину взяти?  – благаючим поглядом подивилася Марія на старшого брата.

- Навряд, - відповів Костя.  – У мене батьки ключі від машини на тиждень забрали.

Маша вкотре сумно зітхнула:

- Гаразд, тоді передаси батькам, що я ночую у Ксю.

Все ясно.  Ходімо пішки, а одну вона мене нікуди не відпустить.

Ми мовчки йшли до мене додому.  Кожна думала про щось своє.  Особисто я міркувала з приводу вчорашньої поведінки Мирового.  Через переїзд нам довелося йти майже через все місто.

- Може, треба було взяти таксі?  - Запізно запитала Громова.

- Не думаю, що це було б безпечніше.

Невдовзі я пошкодувала про своє рішення.  Близько сорока хвилин тому ми вийшли з дому подруги і тепер швидко перетинали парк.

Але щось нас зупинило.  Запах.  Такий знайомий і водночас відштовхуючий запах.  Запах смерті.

- Кров, - коротко промовила я, звертаючись до подруги.

- Вампіри, - доповнила та моя ідея.

- Ці вампіри, - продовжила я, натякаючи на страшних вампірів, які п'ють людську кров.

- І ми хочемо врятувати їхню жертву?  - поцікавилася Маша благаючим тоном.

По її обличчю було видно, що вона не хоче, щоб безневинна людина вмирала в муках, але до групки вампірів їй підходити хотілося найменше.

– Давай спробуємо, – запропонувала я.  – У разі чого просто швидко звідти змотаємося.

Подруга кивнула, показуючи свою повну лояльність у цій задумі.

Ми пішли по запаху (ні, ну слово честі, поводимося, як якісь останні обшарпані собаки) і незабаром побачили невелику галявину з мініатюрною візерунчастою садовою альтанкою.

На ній (полянці, не альтанці) знаходилося три вампіри та їхня жертва: молоденька дівчина, кров якої пив один із чоловіків.  Двоє інших просто дивилися на це, нічого особливо не роблячи.

- Зараз, - прошепотіла я одними губами подрузі.

Ми вийшли на галявину, намагаючись рухатися тихіше.  Нашу появу помітив лише один вампір: той, що пив кров.  Він поволі підняв голову від шиї нещасної дівчини.  По обличчю монстра стікала червона рідина.