Ти, часом, не вампір? - Аліна Гончарова

Поки ми піднімалися в кафе (на четвертому поверсі, зараза), я сумно розмірковувала про всі несправедливості життя.

Вивнув мене з роздумів уражений голос Алекса:

– І це називається ресторан?

Я підняла здивований погляд і прискіпливо оглянула приміщення.  Купа столиків (не менше п'ятдесяти), барна стійка, танцювальний майданчик.

Стоп.  Танцювальний майданчик?!

- Ксенія, тобі треба буде обов'язково потанцювати з Сашею, - пролунав зраджений голос матері.

Я подивилася на мати поглядом практикуючого психіатра, якому пацієнт розповів, що збирається вирушити в космос за допомогою підручних засобів: рулетки, мотузки та пісочного годинника.

Які до біса танці з Алексом, мамо?!

- Звичайно, мамуль, я б з радістю, але я ногу вивихнула на уроці фізкультури, - відповіла я цій наївній жінці з сумом.

Чорт, а я й справді хотіла потанцювати з Мировим.  Але швидко відігнала від себе подібні думки, як кінь - муху, що досадила.  Так, порівняння себе з конем - перша стадія шизофренії...

- Ти не маєш у розкладі на сьогодні уроку фізкультури, - логічно зазначив Сергій, виходячи звідкись ззаду.

Звідки цей чоловік знає мій розклад?  Мамо, це називається «зрада»!

- До того ж, сходами ти піднімалася досить швидко, - вірно промовив Саша.

Вони, що всі змовилися?!

Фиркнувши, я попрямувала до заздалегідь заброньованого столика, за яким розмістилися Галина (мамина молодша і улюблена сестра) і ще якісь невідомі мені люди.  Судячи з розмов, це були близькі родичі Сергія.  Цікаво, а чому вони не вампіри, а звичайні люди?  Але, певне, це питання так і залишиться без відповіді.

До мене повільно хтось ззаду підійшов, поклавши руку на плече.

Миров, придурок, рученята тобі відрубати мало!  Стеж за своїми кінцівками, малий!  Ну... не зовсім малий.

- Руки прибрав, козел, - прошипіла я, не обертаючись до цього неадекватного типу, що наривається.

- Ксю, заспокойся, а то бісишся, як єнот під час линяння!  - весело "пожартував" хлопець.

Як же мені хочеться цього гада придушити... Навіть не почала питати, чи линяють єноти взагалі, хоча було й цікаво.  Вважатимемо, що в бідних звірят такий період у житті відсутній, заодно і над братиком познущатися можна.

- Любий, твої знання в біології вражають своєю відсутністю, - акуратно попередила я Мирового, наголошуючи на першому слові.

– Ксенію, я запрошую тебе танцювати, – галантно запропонував Алекс.

Я хотіла вже послати засранця на всі чотири сторони (ще й прискорення надати), але вчасно помітила Сергія, що підійшли, і маму.  Чорт, все продумав, сукін син.

- Звичайно, - промовила, роблячи милу мордочка.

Але як тільки матір з майбутнім чоловіком зникли з поля зору, я знову накинулася на Мирового:

- Ти що, зовсім розгубився?  Яке танцювати?  Зі мною танцювати?  Ти псих!

Я розуміла, що злюся на Алекса виключно заради пристойності.  Чорт, коли мені почала подобатися ця горда особистість?  Адже в нього навіть почуття стилю немає!

Ну, як може нормальна людина виходити з душу, прикриваючись зеленим рушником із жабенятами?  І ні, я не дивилася.  Він сам мені на очі попався!  Можна сказати, нелегально проникнув у поле зору бідної дівчини!

- Ксю, не галасуй, - прикрикнув хлопець, обіймаючи мене за талію.

Ах, так, ми прийшли сюди танцювати.

- Я Ксенія.  Тож важко запам'ятати?  - Втомлено спитала я.

- Ти батькові подарунок уже подарувала?  Він же від нас обох, – переклав тему хлопець.

– Не подарувала.  Щось я не пам'ятаю, щоб ми разом подарунок вибирали, - злісно примружуючись, відповіла я Мировому.

Саша зніяковіло опустив очі.  Що-о-о?  Миров бентежиться... Ох, не так часто вдається побачити цю сцену.

Лови момент, Ксюха.

Ні, безперечно потрібно його якось сфотографувати в момент збентеження.  Потім буде, що онукам показати!

- Ну, пробач, - пробурмотів Саша, все ще втупившись у підлогу.

Я придушила фонтан слів, що рветься з мене (повірте, це було нелегко), і відповіла банально і просто:

- Добре.

Треба ж хоч іноді прикидатися культурною людиною (ну, в моєму випадку, перевертнем).

В решті вечора пройшов успішно.  Познайомились із сестрою Сергія та з його двоюрідним братом.  Боже, дякую тобі за те, що Миров більше не ліз танцювати!  Взагалі цей хлопець більше нікуди не ліз.  Він спокійно сидів, випиваючи вже, мабуть, шосту чашку чаю за вечір.

Хоча родичі чоловіка матері і підбивали його кілька разів випити з ними вина, Алекс тримався стійко, заявляючи, що він алкоголь не вживає.  Кому ти брешеш, ластівко?  Алкоголь п'ють усі, хто не ставиться до прекрасної статі, так що не будуй із себе пайку!

Зрештою, якомусь мужику (здається, це був двоюрідний брат маминого майбутнього чоловіка) все ж таки вдалося всунути Мировому келих з шампанським.  Той скривився, але все-таки спустошив цей вид посуду.  Ось бачиш, ластівко, а ще казав, що не п'єш!  Усі п'ють.  Що й потрібно було довести.

Хоча певною мірою мене вкрай зачіпала байдужість хлопця.  Так і хотілося підійти до його і щосили тріснути тарілкою по голові.  І начхати, що за тарілку платити довелося б.  Воно того варте.

Батьки до мене більше не чіплялися, тож вдалося провести залишок вечора в скромній самоті.  Ну майже.  Моїм єдиним співрозмовником виявилася мамина сестра, Галина, яка тут більше нікого, крім мене коханої, не знала, а знайомитися не хотіла, бо товариської ніколи не була.

Вечір добігав кінця, і всі розуміли, що незабаром свято закінчиться.  Дермо, адже ще подарунок Сергію треба дарувати...

Я обережно підійшла ззаду до Мирового, пошмагавши його за плече.  Саша здригнувся, але терпляче обернувся, щоб отримати можливість особисто розглянути порушника спокою.

- Чого тобі, жахливе створіння?  – похмуро поцікавився він.

- Не наривайся, голубко, - попередила я цього недоумка, - адже я можу і відповісти.  І тобі це може не сподобатися.

- Що тут відбувається?  - Втрутилася мама, що незрозуміло звідки взялася.