Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб

Фабіан важко зітхнув.

– Ідіот… Поруч одні ідіоти. Ось навіщо він забрав пляшку?

– Бо розумний, – пробуркотів князь. – Ідіот тут один…

– Ціную самокритичність, але був би дуже вдячний, якби ти ввімкнув мозок. По-перше, не крутись, а лягай назад.

– Я повинен іти…

Король несподівано сильно штовхнув Джі Ліна в груди і повалив на ліжко.

– Ти повинен до обіду стояти на ногах або хоча б сидіти рівно і усміхатися, і якщо лікар каже, що для цього треба відпочивати зараз, – відпочивай, гризні б тебе згризли! Не смикайся, на честь твою я не замахуюсь!

– Мою честь ти розтоптав, коли прислав Айріс Міллс і ультиматум! – У Джі Ліна зародилися погані підозри щодо заспокійливої ​​пігулки, яка нітрохи не заспокоювала, – навпаки, змушувала начхати на всі мислимі та немислимі заборони. – Я не одружуся з цією нещасною заляканою дівчинкою!

– Тихіше, тихіше, братику. – Фабіан погладив його по голові і не образився на удар у лоб. – Я ж і не примушую. Мені потрібне свято, а хто і з ким одружується – то таке. Я б і сам одружився, але королівське весілля в Пагорбах – це не дуже нормально, як гадаєш? Та й наречену мені ще не підібрали, розумієш? Моє життя – суцільна політика… Заздрю ​​тобі. Жінки злітаються як на мед, вибирай хоч одну, хоч усіх одразу. А Іриса не для тебе. Ти ж у нас святий, прокляттям не підвладний. Який сенс витрачати на тебе мою найстрашнішу зброю? Чим потім придворних дурників лякати? Лежи! Я сьогодні добрий. Ти обзиваєшся – я терплю, тикаєш мені – терплю, погрожуєш – терплю, б’єш – терплю. І ти терпи. Очі заплющуй і слухай уважно. Спочатку про твою змову, потім про мою.

Джі Лін послав короля дуже далеко і здивувався, коли кара не наступила. Потім зрозумів, що не промовив вголос жодного слова.

– Розумничку ж ти мій. – Фабіан зворушливо склав долоні. – Ти взагалі при тямі? Неважливо. Отже, почнемо з нашої великої, нітрохи не дружної сім’ї, в якій отрутою користуються частіше, ніж зубною щіткою. У шістсот п’ятдесятому році епохи Єдиновір’я князь Кам Пен Рі гостював у палаці королеви Амілони Прекрасної, що виглядала як ніжна квітка лотоса після десятка ураганів, і короля Елітона Нещасного, що не запам’ятався ні літописцям, ні художникам. Гостював князь років п’ять, королева цей час народила трьох синів – абсолютно законних спадкоємців. Все в династії було чинно і пристойно до цієї зими. Чим вона запам’яталася столиці, Джі Лін Рі?

– Обвал у королівській усипальниці. – Князь починав дещо розуміти. – Перепоховання.

– Правильно думаєш. Я здуру пустив туди археологів та антропологів, і вгадай, що вони кажуть? Елітон Нещасний останні роки свого життя провів у жахливих хворобах. Обійдемося без подробиць, про них незабаром напишуть і в наукових працях, і в бульварних газетах. Суть у тому, що король Елітон не міг мати дітей. З шістсот п’ятдесятого року і донині Валесією правлять нащадки князя Кам Пен Рі. Ми з тобою, колего, належимо до різних гілок однієї династії.

– А чому ніхто не згадує нашу спільну маму-мавпу? – пробурчав Джі Лін, підкладаючи під спину подушки і сідаючи зручніше. – Триста років минуло, крові намішалося стільки, що міркувати про нащадків просто смішно.

Перші промені сонця торкнулися портьєр, несміливо протиснулися в щілину між ними і впали на обличчя Фабіана. Король мав стомлений і стурбований вигляд, від його показної безтурботності не залишилося й сліду. Глибокі тіні під очима, загострені вилиці, сиві пасма у волоссі… Цього ранку ніхто не назвав би валесійського правителя юнаком. Коли він не кривлявся, то відповідав своєму віку.

– Мама-мавпа була у всіх, а тато-князь – тільки у законних спадкоємців Пагорбів та незаконних спадкоємців Валесії. Уловлюєш, до чого я веду, Джі Лін Рі? Монархія у нас давно вже хитається, я – як більмо на оці і у своїх, і у чужих, а тут така нагода влаштувати колотнечу… Добре, що жінки відвоювали свої права ще в минулому столітті і моїм юристам є за що вчепитися в спадкуванні «від матері». Революція скасовується, о мій далекий брате, зате для підпільних діячів тепер роздолля.

– І тому ви самі вигадали змову, засновану на військових положеннях, – кивнув князь. – Щоб її не влаштував хтось інший, спираючись на патріархальні звичаї та юристів.

Фабіан підійшов до вікна і відсунув портьєри, впускаючи в кімнату яскраве жовто-рожеве світло.

– Ні, не тому, – відповів, не повертаючись до Джі Ліна обличчям. – Моя змова для тих, хто ненавидить мене, але любить Валесію і хоче бачити на троні правильного з усіх боків Джі Лін Рі, про якого легенди складають, а після сьогоднішнього так взагалі канонізують. Я розумію цих диваків… І я не звір, щоб топити країну в крові через дрібниці. Нехай будують плани, нам із агентами треба з чогось сміятися, правда ж? Але є інша змова. Справжня. Без усіх цих: «Потрібен лінг, щоб убити короля. Або напівкровка, або квартерон… Заради Бога, відгукніться хоч хто-небудь, самі ми теоретики і боїмося до зелених кряч». Все вказує на Пагорби, Джі Ліне. Впевнений, ти багато думав про цю ситуацію. Приберуть мене – ти зі скрипом отримаєш Валесію, приберуть тебе – я отримаю князівство без зайвих рухів. А знаєш, що буде, як не стане нас обох?

– Прямих спадкоємців немає. Найімовірніше, почнеться війна, сіре, – важко відповів князь. – Можливо, лише у політичних колах, але нічого хорошого це не принесе. Цілитися в нас двох поки що не вигідно. Потрібен спадкоємець, якого приймуть, хай і з бурчанням. Або серйозна база для зміни Конституції та встановлення республіки, але її, на мою думку, у Валесії поки що немає.