Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб

Фабіан прибрав руку й обхопив князя за талію, підтримуючи.

– Сходинки, – попередив. – Поки ти при тямі, давай начистоту. Ти святий?

Джі Лін спіткнувся й боляче вдарився об ковані поручні сходів, що вели на другий поверх – у закриту для сторонніх частину палацу.

– А треба? – зірвалося з губ не те, що він збирався сказати. – Не вийде.

– Ми у в’язницях опитування проводили. Ну, ти ж багатьох відправив за ґрати, Джі Лін Рі, не прибіднюйся. Знаєш, про що шкодує третина з них? Що не повірили у зміни, коли треба було. А міська рада? Вони всі тебе ненавидять, бо, цитуючи пані Ні, ти як совість, яку не можна заткнути. І жінки. Це просто пісня! «Занадто правильний» – що за причина для розриву стосунків?

– Серйозна, – буркнув князь.

Попереду з’явилося більш розкішне оздоблення, ніж у загальнодоступній частині резиденції. Світло стало яскравішим, килими – м’якшими, портрети державних діячів зникли, натомість на стінах красувалися приємні сонячні пейзажі сучасних художників та кілька «місячних полотен» Сі Шен Гі. І дівчата. Багато красивих дівчат на тлі природи. Біля особистих покоїв короля їх змінили птахи.

– Не туди. – Фабіан не пішов до своїх апартаментів, а зупинився біля нещільно зачинених дверей ближче до сходів. – Спочатку я дещо покажу з пізнавальною метою. Прошу. – Штовхнув стулку. – Раджу тримати нерви та руки при собі.

Джі Лін не розглядав оздоблення кімнати. Зауважив мимохідь, що стіни зеленуваті, підлога блищить, з меблів немає нічого, крім ліжка та буфета, і забув про все на світі, бо перед ним була Лисиця – запилена, обірвана, зі шматочками сухого лишайника на одязі та мохом у волоссі.

«Мертва?» – князь ледь не впав на місці від божевільної думки. Потім побачив, що Меліса дихає, і серце повернулося до нормального ритму.

Вона лежала впоперек ліжка на животі. Голова та ноги звисали на підлогу, поруч валялися великі мереживні подушки і дивом трималася ковдра.

– Що з нею? – видихнув Джі Лін. – Якийсь амулет?

– Секундочку. – Фабіан оббіг поглядом кімнату і невдоволено насупився. – Хтось вкрав мою мітелку… Гаразд, підемо важким шляхом. – Він висмикнув з-під руки Лисиці одну з подушок. – Показую вперше та востаннє, раджу дивитися уважно, щоб потім не було претензій.

Король явно збирався шпурнути подушку в Мелісу. Князь перехопив її в останню мить.

– Не смійте! Що за дитячий садок, сіре? І взагалі, не можна так лежати. – Він приладнав подушку біля узголів’я і потягнувся до Лисиці, щоб підняти її голову. – Кров приливає до…

– Стій!

«Він і справді ненормальний», – Джі Лін торкнувся теплого плеча Меліси.

Світло блимнуло, все довкола стало зеленим, спалахнули зірки… З’явилося відчуття польоту, в боку розлився біль, голос Фабіана витончився, і князь зрозумів: усе. Що б не відбувалося, він залишиться осторонь. А що, до речі, відбувається?

Замість відповідей нахлинула темрява.

***

– Струс… Спокій… Тиша, – бурмотів хтось незнайомий. – Хоч би добу без хвилювань… Дозвольте поцікавитися, сіре, як це сталося?

– Спіткнувся, – це, безперечно, говорив король. – Під ноги треба дивитись. Ви йдіть, докторе Мінс, спокій я йому забезпечу.

«Вічний?» – князь ніяк не міг зібратися з думками і пригадати, Фабіан зараз друг чи ворог.

Шаркаючі кроки, майже беззвучне шарудіння дверей, легкий рух повітря…

– Люблю Пагорби. – Ліжко, на якому лежав Джі Лін, хитнулося, коли на нього сів валесійський правитель. – Вас тут, виявляється, двоє. Ти ж не спиш, правда? У тебе повіки тремтять.

– Двоє кого?

– Циркачів. Не ворушились, на сьогодні вистав досить. А наступного разу, коли надумаєш чіпати знесиленого лінга, пиши заповіт заздалегідь. І спадкоємців заведи штук десять, може хоч один нормальним буде. Як подумаю, хто мене оточує, жити страшно стає.

Світало. Портьєри були зсунуті нещільно і давали змогу бачити, як крізь густі крони королівського саду пробивається блідо-рожеве ранкове світло. Воно висвітлювало щедро заставлене меблями приміщення незрозумілого призначення. Судячи з великої кількості книжкових полиць і крісел, це могла бути бібліотека. Але навіщо у бібліотеці широке ліжко?

– Де я? – запитав Джі Лін.

– Там, де тебе не побачить ніхто з тих, хто хотів би пробігтися містом із криками: «Князь помирає, нумо влаштовувати повстання». У мене.

– І я тут тому, що?..

– Дурень. Я, – сказав Фабіан. – Але ж урок ти, сподіваюся, запам’ятав? Лінг – це не іграшки, напівкровки слабші, але теж небезпечні.

Шкода, що стіна була далеко. Коли звучало слово «лінг», князь відчував сильне бажання стукнутися кудись лобом і знову відключитися.

– Ти мені потрібен, Джі Лін Рі, – вів далі король. – Не смій нариватися.

– Я не одружуся.

– Ще й як одружишся, це взагалі не обговорюється.

Джі Лін ривком підвівся. Усередині щось обірвалося, голова пішла обертом…