Меланка - Нора Нойс
Не знаю, що задумав цей чорношкірий придурок, проте вигляд в нього був, наче він король, а я його раб.
Домінік саме повернувся з мішком, сподіваюсь одягу, на плечі, задоволено посміхаючись.
- Ось! - помахав він ним перед нашими обличчями. - Налітайте.
Коли вміст мішка опинився на землі, ми побачили трохи дивне, але все ж таки вбрання.
Це були різні штани вільного покрою і якісь незрозумілі короткі штани. Наче наша білизна. Щось схоже я бачив на Меланці в день їхнього прибуття. А ще сорочки з ґудзиками і якась подоба сорочки тільки без застібок. І як їх одягати?
Покрутивши одну таку в руках, я й не помітив, як всі інші розібрали ціанці. Добре, хоч мені вдалося взяти штани нормальної довжини.
- Через голову пхай!
Я здивовано глянув на Домініка. І як цей суцільний шмат тканини можна запхати на себе через голову?
- Ой, давай сюди!
Кай роздратовано вирвав з мої рук цю сорочку і почав натягувати на мою голову. От нахабна, ціанська скотина.
Я вже хотів знову зацідити йому кулаком в морду, проте це дійсно було правильно так одягати її.
- Не дякуй! - фиркнув він, коли я роздивлявся себе.
- Не дякую! - відповів таким самим тоном.
Зі штанами я впорався швидко. Як же добре бути одягненим. Шкода, що в чужі, поношені речі, а не в свою магію.
- Так! Так! Привіт, кохана.
Від несподіванки всі ми аж здригнулися. Домінік так голосно кричав в переговорний артефакт, наче намагався докричатися до коханої напряму.
- Я вже на Землі. Так все добре! Буду за пару годин. Алло! Алло! Розкажу вже, коли приїдемо! Так! Потім розповім. Все! Па- па!
Натиснув щось на екрані, після чого той згас.
- Погане покриття, - пояснив він, хоча я так нічого і не зрозумів, як і ціанці, здається.
- Нам потрібно у Львів! - одразу ж заявив Кай.
Цікаво, якого чорта їм там потрібно? І звідки вони так точно знають куди їм потрібно?
Я подивився на Кая, проте він самовпевнено вишкірився мені у відповідь.
- Це добре, бо саме там я і живу! - посміхнувся у відповідь першонароджений. - Давайте поїдемо до мене, а там розберемося, що робити далі.
Я обвів поглядом ціанців, які були не менш розгублені, як і я. А от їхній головний прибулець був аж занадто самовпевненим і зібраним. Щось вже придумав...
Коли ми йшли в сторону дороги, куди за словами Домініка по нас мав хтось приїхати, я все не міг викинути з голови цей погляд Кая.
- Слухай сюди! - я перехопив його за черговим поворот, між деревами. - Це твоя вина, що всі ледь не загинули. Тому зроби вираз обличчя простіший і не надумай мене тут залишити.
Я сильніше стиснув його лікоть, щоб показати хто тут сильніший.
- Не видумуй! - фиркнув він, намагаючись прибрати свою руку, але в нього так і не вийшло. Ціанець злісно засопів.
- Навіть, якщо і буде спосіб звалити звідси, я тобі скажу!
І говорить так чесно. От брехлива ціанська зараза.
- Ти вже знайшов спосіб! - говорю чітко, колючи його поглядом.
- Якби знайшов, то сказав би! - почав тараторити він, відвівши погляд.
Відпустивши Кая, я вже точно знав, що він не скаже про спосіб повернення на Ренару. Та він і зараз знає той спосіб, проте посвячувати мене не збирається.
Чорт з ним. Сам дізнаюся, що замислив цей придурок.
Далі ми чекали прибуття загадкового знайомого Даніеля, який мав доправити нас до того міста.
- А ми всі вмістимося? - запитав Кай, через якийсь час очікування.
Ми вже годину просто сиділи в кущах біля дороги. Чим довше тягнувся час, тим сильніша тривога розросталася в мені.
- Звичайно, що ні! Тому по нас приїдуть два автомобілі.
- Ти довіряєш їм? - підійшовши до Домініка, я притишив голос.
- Ціанцям? - ще тихіше перепитав він.
- Та їм то ясно, що ні! Я про твоїх знайомих питаю.
-Так, звичайно! Це мої давні друзі.
Далі розпитуватися не було сенсу, бо до нас якраз під’їхали ці дивні залізяки, ще й видали голосні звуки.
- Домінік! Чорт, ти лисий! - викрикнув один із них, чорноволосий і такого ж високого зросту, як і Домінік. - В що ти знову вляпався? І хто всі ці...чоловіки?
На останньому слові він запнувся, явно не знаючи, як правильно назвати нас. Точніше ціанців. Бо я виглядав, як середньостатистична руда людина з Землі. А от прибульці. Мало того, що чорношкірі, та ще й з зіницею, яка то збільшується на все око, то зменшується до розміру крапочки. Жахливе видовище, якщо побачити таке вперше. Про кров взагалі мовчу.
- Анджею, познайомся це Декарай — чомусь спочатку він представив саме мене. - А це Кай, Ніколас, Патрік...
А далі він перерахував всіх поголовно ціанців. Як тільки запам’ятав всіх. Вони для мене всі, наче на одне лице.
- А це мої друзі Анджей і Павев. Вони з іншої країни. А ще ми служили разом, тому про надприродних істот вони знають.
- Не про всіх, певно — пробурмотів Павев, проте я почув.
Напевно в ціанців не такий розвинений слух, як у драконів, оскільки вони все життя покладалися на відчуття енергетичних каналів, а тут такий облом. Чи обруб краще сказати.
